Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

А Наталчина мати? Вона опустила низенько голову…

– Ходімо, Наталко, – показав Денис на бортову машину.

– Ні! – забігав по картоплі туди й сюди Олег. – Нехай вона картоплю вибирає! Додому з батьком поїду я, у своїй машині. А ви оставайтесь і вибирайте, а тоді разом із картошкою приїдете! Ходімо, батя, – повів Олег батька до свого «москвича».

– Наталко, ти хоч вранці на поле не приходь, – сказав уже в воротях Денис, винувато ховаючи очі.

Тієї ночі Наталка ночувала у хаті з матір’ю; Денис був у своїх батьків.

Але вранці, хоч і боліло їй все тіло, було ще й спечене на сонці, мати збудила Наталку затемна.

– Збирайся на город!

– Але там буде Олег… Та й Денис мені казав… – спробувала віднікатись Наталка.

– Ти знаєш, що будуть люди говорити в селі, як ти не підеш? Таж там свекруха налаштує проти тебе Дениса! Йди…

І Наталка запнулася низенько хусткою, прив’язала до велосипеда лопату, поїхала.

Зайшла до свекрів у ворота, а тоді піднялася на веранду, постукала у вікно. Із дверей вийшла свекруха.

– Ой!.. – змучено звела вона брови. – Там наш батько після вчорашнього лежить слабий… Нащо ти, Наталко, сюди прийшла?… – розвернулася і зникла в хаті.

– Што?! Да ти паскуда! Ти куріца поганая! Чого припьорлась?! – вискочив за матір’ю слідком Олег. – Ти моїх батьків покончать хочеш?! Як станеться щось через тебе із батьком чи матір’ю, то я тебе, як гадіну, уб’ю!

– Що тут таке? – вийшов із дверей сонний іще Денис.

– Да вот, полюбуйся, прішла… – показав Олег на Наталку.

– Чого ти й справді сюди прийшла? – Денис відвів очі вбік. – Треба було не йти.

– Поможу картоплю докопати.

– Йди додому…

– Я поїду з вами! – Наталка таки не відступала, бо в голові їй ще дзвеніли материні слова: «що ж люди скажуть».

– Я тебе в машину не візьму…

Як їхала Наталка зеленим «орльонком» через усе село, ще й під сідлом тарабанила лопата, обігнав її Олегів «москвич», обсипав рясно порохом.

А вона, дурна, душилася слізьми – та їхала!

Уже на полі відв’язала Наталка з-під рами лопату й пішла копати землю.

Денис із Олегом трималися окремо. Аж в обід вони нарешті сіли відпочити, взялися їсти кавуна, і Денис гукнув Наталку.

– Я не хочу, – втирала вона солоні потоки по обличчі – чи то від поту, чи від сліз.

– Навіщо їй той кавун? – реготнув Олег. – Бульдозери не їдять кавунів! – відверто знущався.

І Наталка не спиняючись скажено копала цілий день, без найменшого віддиху. А увечері впала обличчям на ріллю.

– Ось і справились! – потирав руки Олег. – Я ж казав, для чого наймати людей?! Стали втрьох – і вирили! Кидай, Денисе, Наталчин вєздєход в прицеп, клади його зверху на картошку!

– Ой, болить мені… – вдома, чорна від поту вперемішку з пилом – Наталка лежала на ліжку й плакала, не мала сил помитися.

– Де болить? – зігнувся над подушкою її брат, якраз навідався у гості.

– Скрізь мене болить… І всередині, і спина, і голова, і душа мені дуже болить, Ігоре… піду й щось зроблю собі, я більше вже не можу! Я хочу накласти на себе руки!

– Наталко, не дурій, у тебе ж дитина ще маленька, – просив її брат. – Я тебе розумію… не знаю, як ти це терпиш… Я б так не зміг, але… тобі видніше… Ти – жінка, мати…

– І навіщо я народилася на цей світ? Я ж немов у якомусь пеклі живу!

– Не кажи такого…

– Я ж училася, я старалась! Я ж усе тільки на «п’ять»!.. Все на щось надіялась! Тягну у школі півтори ставки, вдома працюю цілі дні! Що ж не так, братику? Як здужати?! – і Наталка затріпалась в конвульсіях.

– Знаєш?… – брат дивився на Наталку з острахом. – Кинь тут усе, та й поїхали зі мною хоч на місяць? Тобі треба відпочити, підлікуватись, заспокоїтися й прийти до тями. Бідна моя сестричко…

І Наталка таки наважилася. Взяла відпустку за свій рахунок, дитину завела до свекрухи.

– Я теж поки у матері поживу, – на прощання сказав Денис, відвернувся.

– Ну, живіть!