Джон Гришем - Інформатор

— Дасть Бог, не знайдеш.

— Стаєш релігійною на старість?

— Ні, просто я вже втомилася від цієї роботи. Сьогодні мені довелося забрати дитя у матері. Вона наркоманка, зовсім непутяща, тож дитина була в небезпеці, але однаково такі рішення даються нелегко. Це вже втретє я забирала малюка у цієї жінки. Після шестигодинного слухання, на якому вирували емоції й точилися гострі суперечки, я розпорядилася, щоб соціальні служби забрати дитину. І тут мати, прямуючи до виходу, заявила суду «Ой, подумаєш, зараз я вже вагітна».

— Який жахливий спосіб заробити кілька баксів.

— Мені це набридло. Красти в індіанців набагато приємніше.

Лейсі сиділа на килимку для йоги і, незважаючи на біль, намагалася виконати нахил вперед — основну вправу, яку вона робила роками до аварії. Дівчина сиділа, витягнувши ноги перед собою на підлозі, вона вже майже дотягнулася до кінчиків пальців ніг, як раптом задзвонив одноразовий телефон Кулі на кавовому столику. Останнім часом Лейсі завжди тримала телефон поблизу й навчилася на нього не зважати. Проте зараз, почувши дзвінок, вмить забула про йогу і схопила мобільний.

— Я телефоную, щоб дізнатися як ти, Лейсі, — сказав Кулі. — Від Маєрса нічого не чути. Не те щоб я чогось чекав, але однаково хвилююсь. Копи у Кі-Ларго шукають його, та Маєрса вже і слід прохолов. Якийсь банк забрав його човен кілька днів тому. Я щойно розмовляв із «кротом». У нього теж новин немає, за винятком того, що наша дівчинка бачилась із Дюбосом сьогодні для щомісячної передачі готівки.

— Звідки йому це відомо? — запитала Лейсі. Щоправда, вона була не єдиною, кого це цікавило.

— Можливо, настане день, коли ти зможеш запитати його про це особисто. Я не знаю. Знаєш, Лейсі, якщо погані хлопці змогли знайти Маєрса, то й мене розшукають. Я дуже боюсь. Останнім часом не засиджуюсь на одному місці, на зміну одному дешевому готелю приходить інший, і, якщо чесно, це дуже вимотує. Завтра я відправлю тобі пакунок із черговим одноразовим мобільним і номером телефону. Це номер телефону, який зараз у «крота». Ми змінюємо його щомісяця. Якщо зі мною щось станеться, зателефонуй.

— Нічого з тобою не станеться.

— Приємно чути, але ти не знаєш, про що говориш. Маєрс теж вважав себе розумним.

— Це так, але він підписав скаргу своїм іменем. Погані хлопці не здогадуються, що ти маєш до цього стосунок.

— Я в цьому не впевнений. Та як би там не було, мені час бігти. Будь обережною, Лейсі.

Дешевий телефон замовк, та Лейсі не могла відвести від нього погляду, очікуючи чогось більшого.

Із приходом осені готель «Хвиля серфера» готувався до щорічної навали канадців. У фойє було малолюдно, а в басейні та на стоянці практично нікого. Клайд Вестбей зайшов у ліфт, щоб швиденько піднятися на третій поверх і поглянути, як відремонтували деякі номери. За мить до того, як двері зачинилися, в кабіну увійшов чоловік у шортах і сандалях і натиснув кнопку з цифрою «6». Коли ліфт почав підніматися, він звернувся до Клайда:

— Чи не приділите ви мені кілька хвилин, містере Вестбей?

Клайд оглянув його з голови до ніг і запитав:

— Ви зупинилися в цьому готелі?

— Так, у номері люкс «Дельфін». Він заброньований на Еллі Пачеко, ФБР.

Поки Еллі діставав значок, погляд Клайда зупинився на його сандалях.

— Що ФБР робить у моєму готелі?

— Сплачує завищену ціну за посередній люкс. Ми тут, щоб поспілкуватися з вами.

Ліфт зупинився на третьому поверсі, але Клайд із нього не вийшов. В кабіну також ніхто не увійшов. Двері зачинилися, і ліфт продовжив шлях угору.

— Зараз я трохи зайнятий, — сказав Вестбей.

— Ми також. Кілька запитань — це все.

Вестбей знизав плечима і вийшов разом із Пачеко на шостому поверсі. Він пройшов за ним і почекав, доки той відчинить люкс «Дельфін».

— Як вам мій готель? — поцікавився Клайд.

— Посередньо. Обслуговування номерів паскудне. Вранці я знайшов таргана в душі, мертвого.

У просторій кімнаті сиділи ще троє джентльменів, усі в шортах і сандалях, та молода леді, яка мала такий вигляд, ніби збиралася пограти в теніс. Чоловіки були з ФБР. Жінку звали Реббека Вебб, вона працювала помічницею прокурора США.

Вестбей роззирнувся довкола й зауважив:

— Мені щось не надто подобається це маленьке зібрання. Гадаю, я можу виставити вас із мого готелю.

— Звісно, ми з радістю поїдемо звідси, але тільки з вами. Ми проведемо вас у наручниках просто через центральний вхід — така процесія потішить ваших гостей і працівників. Можливо, навіть сповістимо місцевих репортерів, — сказав Пачеко.

— Мене заарештовано?

— Так, за вбивство.

Обличчя чоловіка зблідло, а ноги підкосилися. Він вхопився за спинку стільця і впав на нього. Агент, якого звали Хан, подав йому пляшку води, і Вестбей випив її одним