Віктор Гюго - Трудівники моря

інші, оброслі кошлатими і липкими водоростями, здавалися великими кротами, які підривають скелю. Деякі з гротів закінчувалися склепінчатою нішею. Інші ж артерії таємних шляхів сполучення продовжувалися в скелях чорними покрученими щілинами. То були вулиці безодні. Ці щілини поступово звужувалися аж так, що годі було пройти ними людині. З запаленою головешкою в руках там можна було побачити, як моторошна темрява сочиться водою.

Якось, захопившись пошуками, Жільят проник у таку щілину під час відпливу. День був погідний, безвітряний і сонячний. Нічого було боятися підступності моря — воно не загрожувало ніякою небезпекою.

Дві причини, як ми тільки-но сказали, спонукали Жільята йти в розвідку: для врятування машини потрібно познаходити придатні для вжитку уламки пароплава, а для власного прохарчування — крабів та лангуст. Черепашкових у Дуврах йому вже не вистачало.

Щілина була вузька, й прошитися через неї було майже ніяк. Жільят побачив, що в кінці її мерехтить світло. Він зібрався на силах, втягся, крутонувся й проліз у глибину, наскільки було можливо.

Він, сам того не знаючи, потрапив у середину тої скелі, на шпиль якої Клюбен кинув Дюранду. Жільят опинився якраз під цим шпилем. Крута і недоступна зовні, скеля вся була поточена всередині. Там були галереї, водоймища, покої, як у могилі єгипетського фараона. Підривна робота тут здавалася складнішою, ніж в інших лабіринтах, то була праця невтомних вод, підкоп океану. Відгалуження цієї підводної печери, очевидно, були зв'язані з океанськими водами не одним виходом — одні з них, напевно, зяяли над поверхнею моря, інші, у формі глибоких лійок, — невидимі. Саме поблизу цього місця Клюбен стрибнув у море, про що Жільят, ясна річ, не знав.

У цій крокодилячій норі, де, зрештою, крокодилів можна було не боятись, Жільят пробирався з великими труднощами, звиваючись, повзучи, вдаряючись об стіни лобом, нагинаючись, випростовуючись, провалюючись і знову намацуючи грунт під ногами. Мало-помалу тунель ширшав, потім засяяло блякле світло — і Жільят нараз опинився в незвичайному гроті.

XII. У підводному палаці

Розсіяне світло блиснуло своєчасно.

Ще один крок — і Жільят, напевно, впав би у воду, можливо, в бездонну глибінь. Вода в подібних печерах буває такою холодною, що людину, тільки-но вона опиниться в ній, хапають корчі: навіть найсильнішим пливакам не вибратись. До того ж піднятись і видряпатись по крутосхилу, який гладкою стіною охоплює водоймище, тут не було ніякої можливості.

Жільят зупинився. Щілина, якою він ішов, закінчувалась вузьким і слизьким виступом, своєрідним балконом на прямовисній стіні. Жільят прихилився до стіни і подивився довкола себе.

Він був у величезному підземеллі. Склепіння печери нависало над ним так, ніби він опинився в незмірно великому черепі. Здавалося, що цей череп тільки-но препарований.

Лиснючі від води прожилки шпарів у граніті цього склепіння нагадували розгалуження волокон і зубчасті шви черепної коробки. Замість стелі — камінь; замість підлоги — вода; морські хвилі, замуровані в чотирьох стінах грота, скидалися на широкі тремтливі плити. Грот був замкнутий з усіх боків. Ні продухи, ні віконечка, у стіні жоднісінького вилому, у склепінні жодної щілини. Світло йшло знизу, проникаючи крізь воду. То було якесь невідоме сутінкове сяйво. Зіниці Жільята розширились, поки він пробирався по темному коридору, отож він бачив досить чітко.

Він добре знав — не раз устиг там побувати — пленмонські печери на Джерсеї, решітчату впадину на Гернсеї, Крамницю на острові Серк, названу так тому, що контрабандисти складали там товари; жоден з цих підземних гротів не міг зрівнятися з підземними та підводними палатами, в яких він тепер опинився. Жільят бачив перед собою у воді щось на зразок затонулої арки. Ця природна стрільчата арка, виточена хвилею, блищала поміж двома чорними колонами. Саме через цей затоплений портик у печеру проникало світло відкритого моря. Незвичайне освітлення дароване тому, що поглинула безодня! Це світло широким віялом розливалося під хвилями і відбивалося на скелях. Прямолінійні світляні промені, посічені на довгі прямі стрічки, що віділялися на темному тлі глибини, згасаючи на нерівностях поверхні граніту, скидалися на скляні пластинки. Печера була осяяна, але якимось незбагненним сяйвом. У ньому не було нічого спільного з нашим земним світлом. Так, ніби Жільят перемістився на якусь іншу планету. Освітлення становило собою якусь загадку; можна було подумати, що то був синьо-зелений відблиск зіниць сфінкса. Печера уявлялася зсередини велетенською осяяною головою мерця. Замість черепа — склепіння рота — арка, не вистачало тільки очниць. Цей рот, ковтаючи і випльовуючи хвилі припливу й відпливу, роззявившись якраз на південь, спивав сонце і вибльовував гіркоту. Трапляються розумні злі істоти, схожі на нього. Сонячний промінь, пронизуючи портик, заслонений склоподібною товщею морської води, ставав зеленим, як промінь Альдебарана. Вода, насичена неяскравим світлом, була подібна до розплавленого смарагду. Аквамариновий відтінок нечуваної ніжності забарвлював усе підземелля. Заокруглені виступи склепіння вражали вибагливим мереживом, схожим на сітку нервових волокон мозкових півкуль; вони відсвічували теплим відблиском хризопразу. Муар тремтливих брижів, відбиваючись на стелі і, то подрібнюючись, то знову поєднуючись, без упину сплітав і розплітав злотосяйні петлі, ніби в якомусь таємничому танці. В усьому цьому було щось примарне; розум питався, що за здобич — а можливо, всього тільки передчуття її — так звеселяє цю чудову сітку живого вогню. З опуклої різьби склепіння, зі струпуватих стін, проникши крізь граніт, звисали довгі й тонкі рослини, які очевидно, купали своє коріння у водах, що простягалися вище, і з їх стебел перлина за перлиною скочувалися краплі води. Ці перлини падали в безодню з лагідним плюскотом. Враження від усього цього передати неможливо. Не можна було уявити чогось чарівнішого, так само, як не можна було побачити чогось моторошнішого.

XIII. Що там бачиш і про що здогадуєшся

Сліпучий