Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Павел Афанасьевич Сисоєв був протилежністю Гарбузові всіма сторонами: старенький, милолиций, з сивою борідкою і вусами, він був обтяжений великою родиною з кількох дочок-красунь, блакитнооких, русявих, типової російської вроди, й крутився як муха в окропі, зводячи кінці з кінцями свого вбогого родинного бюджету. Після служби в гімназії він біг до «потребилки», цебто крамниці споживчого товариства, де пайовиками були здебільшого вчителі гімназії та вищої початкової школи, й допізна працював там продавцем і бухгалтером. Прозвисько Цмоктій він дістав через свою звичку, бачачи якийсь нелад чи в гімназії, чи в крамниці, сплескувати руками, докірливо хитати головою й усе своє невдоволення висловлювати прицмоктуванням, тим самим ніби криючи образливі слова під лагідними вусами.

У гімназії під час перерв Гарбуз і Цмоктій по черзі ходили коридорами першого й другого поверхів і пильнували, щоб шибеники з Молодших класів не пустували, не бешкетували, не борюкались і не бились.

Гарбуз, побачивши здалека якийсь шарварок, поважно наближався, виставляв, як турецький здоровенний барабан, своє пузо й сердито гримав: «Шилишь!» — і називав прізвище провинного. Не «шалишь», як то слід було казати по-російському, цебто пустуєш, а саме — «шилишь!», яке він вимовляв, шиплячи, як гусак. Не раз випадало й мені чути Гарбузове: «Шилишь, Давыдов!» (адже моє офіційне прізвище тоді було — Давидов). Інколи траплялось, що й Цмоктій був незадоволений моєю поведінкою під час перерви і, сплескуючи долонями та прицмоктуючи, картав мене крізь вуса: «Ах, как нехорошо! Ах, как плохо, Давьідов!.. Тц-тц-тц…»

Гай-гай, скільки літ відтоді минуло, скільки води пішло з Дніпра в Чорне море, чи не третє покоління народилося за цей довгий час, але кожного разу, коли мене викликають до КДБ на доброчинні розмови, як свідка чи щоб вплинути на мене й мою недобру поведінку, дарма що я аніскільки не змінювався протягом півсторіччя, лиш мінявся політичний клімат навколо мене, мені в голосі генерала, полковника або майора КДБ вчувається, наче з того світу, шипіння Гарбуза: «Шилишь, Антоненку-Давидовичу! Шилишь!» А новітній Цмоктій із Спілки письменників прицмоктує в унісон: «Ах, як то недобре, Борисе Дмитровичу, ц-ц-ц, як погано те все у вас, тц-тц-тц!…»

17.12.1978 р.

Примечания

1

Переважна більшість «Сибірських новел» і «Тюремних віршів» у машинописних копіях та магнітофонних записах збереглася у рідної доньки письменника Ярини Голуб, яка мешкала в Москві. Оскільки часи були ще непевні, згідно з її особистим проханням, ми її ім’я тоді не називали.

2

Невтомний трудівник на літературній ниві та активний учасник історичних подій здавна виношував задум написати біографічну тетралогію (за іншими джерелами — трилогію) під загальною назвою «Що коштує чорний хліб», де хотів згадати своє дитинство й роки навчання, розповісти про національну революцію в Україні 1917-1920-х років та власну участь у тих буремних змаганнях, про український ренесанс 20-х років та нещадне викорінення більшовицькою диктатурою всього національно живого, про десятиліття лютої сибірської неволі та нові надії, породжені так званою хрущовською відлигою… Але цьому задумові здійснитись не судилося. Було написано лише початок (понад 100 сторінок) першої частини «Удосвіта», який автор прочитав найближчим друзям. Серед них був літературознавець, критик Євген Михайлюк, до обгрунтованих, принципових оцінок та порад якого Борис Дмитрович завжди дослухався. А мовилось тоді (поч. 70-х років) про те, що умови життя і праці переслідуваного письменника настільки ускладнювалися (пильний контроль КДБ, вкрай несприятливі домашні обставини, похилий вік, слабке здоров’я), що треба поспішати й доцільно було б зосередитись на найголовнішому періоді… Письменник-реаліст до поради дослухався. Так і народилися спогади «На шляхах і роздоріжжях» про революційні події в Україні й збройну боротьбу за Українську Народну Республіку, учасником якої був студент Борис Давидів. Саме про ці спогади нині йде мова.

3

В житті Б. Антоненка-Давидовича склалося так, що він мав дві доньки і обидві Ярини. Старша — від другого шлюбу з Наталею Карпенко. Молодша — донька його третьої дружини Ганни Борецької, яку вітчим удочерив, і вона стала носити прізвище — Антоненко-Давидович.

4

Початок спогадів, про що вже мовилося, подається з магнітофонного запису, який розшифрував і передав до публікації др. Олекса Горбач. Цей текст уперше побачив світ у ж. «Сучасність», ч. 12,1987 р. Ми передруковуємо зі збірника «Лицар неабсурдних ідей», що вийшов у «Бібліотеці журналу «Час» (1994 р.) за редакцією Лариси Залеської-Онишке-вич.

5

Обрізан чи обріз — рушниця з утятою цівкою, що давало змогу українським селянським повстанцям тих років носити її непомітною під одягом.

6

Бронштейн було справжнє прізвище Льва Троцького, тодішнього організатора й керівника збройних сил Радянської Росії. Л.Троцькии був з національності єврей, так само як і виходець із Румунії X.Раковський.

7

Світ таки вузький: через десять років я випадково зустрів у Києві «пана Заглобу» на вулиці й одразу впізнав через цю шрапнельну кульку під шкірою чола. Він працював тепер старшим коректором у зразковій друкарні.

8

Гласний — депутат міської думи з правом вирішального голосу.

9

Шахрай і Мазлах були члени більшовицької партії й першого радянського уряду України, так званої «ЦИКУКи». Як українців, їх не задовольняло практичне розв’язання українського національного питання протягом 1918–1919 років, про що вони полемізували з Леніним у своїй книжці «До хвилі». 1920 року більшовицька партія послала Шахрая у врангелівське підпілля, де його схопила білогвардійська контррозвідка й замордувала. Мазлах лишався в партії до сталінських «чисток», коли був ліквідований. Книжка «До хвилі» являє собою нині бібліографічний раритет і перебуває в секретних фондах спеціальних бібліотек. У 60-х роках українські націоналісти перевидали її в Канаді, про що мені оповідав канадський комуніст Петро Кравчук, який має й читав її, але, як видно з його дальшої діяльності, не зробив для себе належних висновків…

10

Польща сама знає шлях на Москву! (Польс.)

11

Пістоль, пістоль! (Польс.)

12

Навіщо вам пістоль? (Польс.)

13

Воювати? А з ким пан буде воювати? (Польс.)

14

То, пане, не військо, а бидло! (Польс.)

15

Пане, від Кракова до Києва буде Польща! Так, пане, було, так, пане, й буде! (Польс.)

16

3 Феліксом Гробіцьким я зустрівся через два роки в Охтирці, куди він приїхав, щоб разом із родиною та іншими польськими втікачами бути репатрійованим на батьківщину. Від Фелікса-більшовика не лишилось і сліду: реальна дійсність розвіяла всі його ілюзії… Ба навіть, дізнавшись, що я вступив до комуністичної партії, Фелікс