Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

Цього тільки й чекали хлопці, вони похапали дівчат і закрутили таку хурделицю, що з відтоді, відколи світ танцює/не було видано ще таких викрутасів, таких хвацьких скоків, а найцікавіше, що танцюристи зовсім цього не сподівалися, їхні ноги самі виробляли всі оці хитрі штуки. Хлопці й дівчата танцювали доти, доки не знесилилися, але бажаючих не бракувало, з кожною хвилею прибували нові пари. Всіма заволодів якийсь дивовижний запал і сп’яніння. Пил стовпом стояв у хаті, а її благенькі стіни тремтіли до самих підвалин під каблуками танцюристів.

Пан орендатор, мов господар, походжав серед хати і підбадьорював до веселощів. З тієї хвилини, як до хати зайшли музики, він різко змінив своє ставлення до Гані. Для нього вона тепер наче б перестала існувати. Він став щедрим ласкою до інших дівчат — розводитися з хлопцями про ярмарок і веселити їх розповідями про свої подвиги. Неприємне враження, яке він недавно, було, викликав, тепер щезло без сліду. Дівчата признавалися, що не знають парубка приємнішого і товариськішого, та ще й такого, що змусив би сміятися до сліз. Хлопці зі здивуванням слухали його чудесні оповідки і врешті вирішили, що він найзавзятіший козачина з усіх, яких знає козацьке лицарство.

Тільки Ганя не розділяла сього спільного настрою. Отруйна ревність встигла вже закрастися в її серце. Мов золотий соняшник, що цілий день стежить за сонцем, так само й Ганя весь вечір не зводила очей з орендатора. Ловила кожне його слово, кожен порух, і час від часу ставало їй важче. «Навіщо він змусив мене покохати його, хіба тільки для того, щоби я мучилася?» Вона вже готова була наплювати йому в лице, а за мить баглося кинутися йому на шию, гаряче розцілувати й сказати, якби це тільки можливо було, що кохає його.

А пан орендатор, видно, добре знав жіноче серце, вивчив його слабі сторони і вдавав байдужого, граючи стару гру. Личко бідної дівчини палало, вкривалось темно-червоними плямами, жили на скронях напружено бились, посинілі вуста пересохли, а сльози готові були бризнути з очей. Нарешті, не витримавши цих страждань, вона встала і вийшла з хати.

Яскрава, мов день, морозяна ніч зустріла Ганю на дворі. З вишини тихо й спокійно дивився на землю місяць, а зорі, не наважуючись змагатися зі своїм старшим братом, скромно мигтіли в синьому обширі. Золотаве світло розливалося по всьому околі і зодягало його в загадкові тіні. Сумна, з бурею в серці, дійшла Ганя до своєї білої хати і спинилася на порозі. їй хотілося висловити своє горе цьому місяцеві, зорям, що так привітно сяяли. Чи так давно ще відомі їй були радість і спокій? Та як же тепер усе змінилося?! І навіщо їй Господь послав цього орендатора? Ганя водночас і кохала й ненавиділа, рада була б і забути його, та його образ весь час стояв перед очима.

— Ох, пане орендаторе, і чому я, нещасна, тебе покохала? — ламала Ганя у відчаю руки.

— То ти мене кохаєш, зіронько? — промовив до болю знайомий голос.

— Пане орендаторе! — з подивом скрикнула дівчина, побачивши його перед собою.

— Так, се я, моя Ганю.

— Чого ж ви покинули дівчат? Ідіть до них, там для вас справжня втіха, — дорікнула вона.

— Я для тебе всіх забуду. Яка мені втіха без тебе?

— Хіба ж то правда? Чи ж тобі не приємніше з ними, як зі мною? — не вірила своєму щастю.

— Кого ми кохаєм, того не проміняєм. Я, Ганю, тебе люблю.

Так переконливо він говорив, так сумирно чекав відповіді, що Ганя більше вже не сумнівалася в його почуттях.

— Коханий мій, і я тебе кохаю! Я аж зсохлася за тобою, не їм, не сплю… Боже, я на все готова заради тебе!

— Ох, золоте моє дівча! — палко промовив орендатор і притис Ганю до серця.

— А-а, собачий сину! Стерво! Так ось чого ти приперся до нашого села! Дівчат губити?! — розлючено закричав у цю мить Петро, вискочивши із засідки. — Я ж тебе провчу, поганцю! — І Петро вдарив його палкою, але так незграбно, що удар припав якраз на плечі бідної Гані, котра скрикнула від болю.

— їди додому, моя кохана, — сказав орендатор, — а я розправлюся із цим йолопом. — Він заштовхав дівчину в хату і продовжив: — Ну, Петре, човптися я з тобою не буду.

— Ти не хочеш? А я хочу, собачий сину! — вилаявся Петро і кинувся знову з ломакою.

— А я не хочу, — сказав спокійно пан орендатор і побіг вулицею.

— Е, ні! Накладу я тобі в спину! — заверещав Петро і метнувся навздогін. — А що? Дістав?! — тріумфував Петро, наздогнавши пана й схопивши його за чуба. Як не рвався той, не кричав од болю, та Петро знай гостив ломакою, що панові аж в очах світилося.

Вже рожеве зимове сонце стало сходити над білими полями, а Петро досі ще хрестив пана орендатора.

— Гей! Ти що, хочеш вербу дрючком перерубати, чи що? — гукнув до нього, регочучи, якийсь дядько, проїжджаючи санями через греблю.

— Тьху! А то що за чортовиння! Де ж орендатор? Ото оказія! — сплюнув Петро та й поплентався додому, ніяк не розуміючи, як зник його суперник і як так могло вийти, що він дерево узяв за чоловіка.

Наступного вечора Ганя знову чекала з нетерпінням на досвітках, коли з’явиться її коханий. Та вечір минув, а його не було.

Уже вона підходила до своєї хати, коли почула коло вуха любий голос:

— Добривечір, дівчино.

— Добривечір, пане орендаторе. Що сталося, що вас нині на досвітках не було?

— Та щось мене ваші хлопці не дуже люблять.

— Дурні! Вони всі одного пальця твого не варті, — гаряче відказала Ганя.

— На досвітках мені більше бувати не можна.

— А то чого? Наплюй на них.

— Хіба тобі, моя кохана, Петро нічого не розповідав?

— А я йому й так не повірю. Я тільки тебе кохаю.

— Я це знаю, — сказав орендатор, захоплено пригортаючи дівчину.

— І ти мене кохаєш? — довірливо питала вона, зарані впевнена у відповіді.

— Кохаю тебе, моя лебідонько. Ніхто тебе у мене не відбере, — сказав пан і поцілував Ганю у вуста. Жагучий вогонь бажання пробіг по всьому тілу від цього поцілунку,