Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

Продовжуючи запитання після такого непривітного тону ніхто не відважувався, і всі зосталися в тім переконанні, що се був новий орендатор млина, який приїхав із сусіднього села. Тільки всім видалося дивним, що він з’явився оце серед ночі просто на досвітки, не відпочивши з дороги. Та що поробиш, коли йдеться про таку важливу персону, і парубки змінили свій гнів на ласку.

Час минав хутко, але колишньої жвавості й невимушеності не залишилося й сліду, усіх якось гнітила присутність цього чоловіка. Та особливо він не сподобався Петрові. «Лихий, видно, цей чоловік, — думав Петро, — недобрий. Оно як витріщився на Ганю. Чого б то?» І справді, орендатор не зводив з Гані своїх блискучих вогненних очей. Склавши руки на грудях, він мовчки милувався тонкими рисами і красивим станом дівчини. І як же добре було їй од цього погляду! Вона чула на собі його силу, їй було тепло і затишно, враз забула про недавню образу, а натомість солодка млість розлилася по її тілі. Довго сиділа Ганя, опустивши очі, не наважуючись і поглянути на того, чию владу відчувала над собою, але врешті жіноча цікавість перемогла, вона звела голову і глянула на нього. Ось їхні очі зустрілися, її погляд потонув у його полум’яних очах, і втратила вона волю над собою. Невідомо, чи довго просиділа б дівчина у такому заціпенінні, якби хлопці й дівчата не зібралися розходитись.

— Тебе сьогодні зобидили, кохана моя Ганю, — прошепотів на вушко в сінях пан орендатор, — але я не дам тебе більше нікому на кпини.

Голос його бринів так м’яко, так лагідна, що ці слова глибоко запали в серце Гані. Вона навіть озирнулась, було, щоб йому подякувати, але його й слід зник.

— Ганю, що тобі сказав пан орендатор? — спитав її Петро.

— Нічого не казав.

— Неправда, я сам бачив, як цей приблуда щось тобі пробубонів, — гаряче заперечив Петро.

— Я думала, що ти один хоч не такий лихий, а тепер бачу, що ти такий, як усі, — відказала Ганя. — Ну що тобі поганого зробив цей пан орендатор?

— Погана він людина. Не кохай його, Ганю…

— Еге ж, тільки тебе одного й кохатиму! — засміялася дівчина.

— Не кохай ти того орендатора, — благаючим голосом просив Петро.

— Добре-добре, — і дівчина, сміючись, втекла від нього.

— Не дозволю йому кохати її. Як треба, то вб’ю його, а Гані не віддам, — думав собі Петро, вертаючись додому.

А Ганя довго не могла заснути, вона в неспокої крутилася в ліжку під теплою периною, і сон тікав од неї. «Надійся на мене, Ганю», — сказав пан орендатор, і ці слова досі звучали в її вухах, а його шовковий голос приємно тішив слух. Ледь починала вона забуватися, як перед не, ю з’являлася могутня й гонорова постава орендатора, котрий, склавши руки, пропікав її своїм поглядом. Ганя мліла, танула під цим поглядом і зі стогоном прокидалась: але в хаті її було темно, лише цвіркун під печею цвіріньчав свою безконечну пісню, під боком хропіла стара мати, і вітер із завиванням рвався в димар.

На ранок вона встала розбита, цілий день їй було якось нудно, неспокій і дивна туга катували душу, котра раніше була завше такою спокійною. З нетерпінням чекала вечора. Та нарешті настав бажаний час, і вона знову йде на досвітки, її очі жадібно стежать за кожним, хто заходить у двері, а пан орендатор не з’явився, і Ганя повертає додому сумна, незадоволена собою і всім на світі. Знову настає для неї жахлива ніч, повна золотих видінь і гіркого розчарування. Наступного вечора Ганя теж даремно чекає свого пана орендатора. Ніхто їй не може сказати, куди він подівся. Ніхто не бачив його з того вечора, як він приходив на досвітки.

Що не день, то все Ганя худне і марніє, тане, мов тая свічечка. Не їсть, не п’є. Дивуються люди, сумує мати, а. дівчина ховає свою таємницю, що загубили її чорні жагучі очі пана орендатора.

В таких ото муках минув для Гані цілий тиждень. Та якось, коли вона сиділа не досвіткам сумна й замислена, двері раптом відчинилися і на порозі став її пан орендатор. Цього разу його погляд блищав іще яскравіше, а обличчя світилося нелюдською пихою і погордою до присутніх. Всі чомусь несамохіть розступилися перед ним. Не кивнувши нікому головою у відповідь на привітання, він підійшов просто до Гані й сів біля неї.

— Не чекала мене, моя кохана? — спитав він, беручи її за руку, і його голос забринів так само звабливо, як і першого разу.

— Пане орендаторе, чи можу я, проста дівчина, вас чекати? — тихо відповіла Ганя. Серце її сильно забилося, кров шугонула жилами, і солодка тривога охопила її від присутності цієї людини.

— Хіба ж я не обіцяв не давати тебе нікому на кпини? Нехай лише хто відважиться, то попам’ятає, — і при цьому він так страшно повів очима, так жахливо посміхнувся, що всі од страху готові були побачити в ньому самого дідька. Одна Ганя цього не помітила, бо була така щаслива, така втішена, що він сидить поруч, що саме вона привабила його увагу. Але її блаженство тривало недовго. Пан орендатор кинув на дівчину швидкий проникливий погляд і, мабуть, зумів прочитати, що творилося на душі в бідної дівчини.

— Дівчата й хлопці! — гукнув пан орендатор. — Я хочу з вами погуляти. Там за дверима стоять музики. Ану, покличте їх сюди!

І перш ніж хлопці встигли рушити з місця, двері відчинилися і ввійшло двоє музик. З їхніх чорних мармиз, кучерявого волосся з пейсами на скронях, довгополих сурдутів кожен міг упізнати, що то були жиди. Один тримав під пахвою скрипку, а другий флейту.

— А потіште, братове, чесну кумпанію! Я хочу, аби тутешні хлопці й дівчата пам’ятали все життя, як пан орендатор примусив їх витанцьовувати.

Сухорлявий скрипаль закинув голову назад, його очі загорілися натхненним вогнем, він повів смичком і, здавалось, приріс до своєї скрипки. Смичок виривав зі струн неземні звуки — дикі, відчейдушні, страшні, а флейта тим часом співала м’яко, ніжно, змушуючи забувати про землю з її пристрастями і линути мрією туди, де панував вічний мир. І що то була за музика. Вона захоплювала, приголомшувала чоловіка і пропікала його кров незрозумілою силою звуків.