Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

Широковідомі та забуті твори української фантастики XІX сторіччя.

Огненний змій

У СВІТІ ФАНТАЗІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Ця книжка, увіч переконуюсь, незвичайна. Уже те, що вона поповнює багатотомну бібліотеку української фантастики, започатковану видавництвом «Молодь», напевне викличе немалий інтерес, адже йдеться про один із найчитабельніших жанрів літератури; що ж до цієї книжки зокрема, то вона сама від себе неймовірно захоплююча, бо таки вперше зібрала чудові зразки української романтичної фантастики.

Загалом широке коло читачів під фантастичною літературою розуміє наукову фантастику, тобто художні спроби людей уявити майбутнє людства, мандри у міжзоряні простори, зіткнення з позаземними цивілізаціями, дивовижні технічні винаходи тощо. Така література також уходить до згаданої бібліотеки, та нею не вичерпується коло тем української фантастики, цей піджанр літератури значно багатший і різноманітніший. Виключаємо з цього кола хіба що такий вид фантастики як казка, зокрема літературна, одне через те, що нині казка адресується дітям, а друге — видавництво «Веселка» планує серію томів української літературної казки, хоч в літературі існує ще й таке поняття, як казка для дорослих, що є здебільшого твором-алегорією, і в українській літературі вона по-своєму розроблялася. В передслові до цієї книжки її упорядник Ю. Винничук говорить про давність літературної фантастики у світовій літературі; я ж хочу коротко зупинитися на історії фантастики нашої, бо вона також закорінена вельми глибоко; принаймні вже в «Повісті врем’яних літ» можемо вимітити ряд історичних легенд, уведених до літопису, або ж фантазій про так звану нечисту силу, які є похідними уже християнської літератури, зокрема агіографічної, тобто описів життя святих, інакше її ще звуть житійною літературою. Перший великий збір житійних оповідань маємо з XІІІ сторіччя — це знаменний «Патерик Печерський», який складається, на наш погляд, з фантастичних оповідань про те, як святі змагалися з нечистою силою, що з’являлися до них ув образі жінок, чортів, страховищ, звірів, навіть ув образах святих чи й самого Ісуса Христа. Житійна література приходила до нас на Україну в готових зразках, перекладалася, по-своєму змінювалася, перероблялася, набувала місцевих рис — цей культурний потік ішов до нас із Півдня (Царгорода) і Заходу, саме на цій основі й постала житійна література, яка творилася здебільшого в релігійних колах і мала дидактично-агітаційний характер, аби прославити й спопуляризувати християнське вчення. Другий різновид цієї літератури— так звані чуда: збір неймовірних випадків, які, однак, мають свідчити про наявність божої присутності в реальному бутті, бо вважалося, що бог виявляє свою силу та й себе через ті чи інші ірреальні дійства. Згадаємо у зв’язку з цим хоч би «Чуда» Афанасія Кальнофойського, видані в Києві 1638 року, чи серію подібних оповідань Петра Могили — така найархаїчніша фантастика також ще в нас не зібрана в окремі збірки, а без її пізнання важко собі уявити й подальший розвиток фантастичної літератури. Агіографічні ж оповідання, часто з міжнародним сюжетом, зводились у збірники «Четьї-Мінеї», найповніший збір таких оповідей склав на Україні Дмитро Туптало наприкінці XVІІ сторіччя, вони вийшли в чотирьох томах. Цілком фантазійно творились у давній літературі й так звані люцидарії — казкові уявлення про земну кулю з описом дивовижних, цілком нереальних людей та звірів, до речі, звірів описували ще в бестіаріях, а в широко розповсюдженій у нас «Александрії» — повісті про подвиги Александра Македонського, можна помітити також немало фантастичних описів, це, однак, твір перекладний. В цій-таки поетиці постало й оповідання про Сатира Самійла Величка, побудоване на основі сюжету із «Звільненого Єрусалиму» Торквадо Тассо.

Це те підґрунтя, яке передувало появі на Україні романтичної фантастики, що її ще звуть фольклорно-фантастичною літературою. Романтики назагал вельми цікавилися ірреальним, при тому в різних народів по-різному — це залежало від національної психіки й уподобань; окрім того, романтики вельми цікавилися й народною творчістю, будуючи своє світобачення на основі народної поетики. Третє, чим вони захоплювалися, — історія, але не тільки в плані вивчення реального минулого, а як поетичне уявлення про те минуле, хоча таки наші романтики (хоч би М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш) побіч із чисто романтичним баченням історії багато працювали над з’ясуванням історії реальної, однак спонука до цього вивчення була таки романтична — захоплення народною творчістю й народним світобаченням.

При творенні романтичної новели ці спонуки також мали першочергове значення, адже українські романтики, вивчаючи пісні, легенди, народні оповіді, побут українців, натрапили на дивовижно багатий поетичний світ, який не міг не викликати в них цілком закономірного прагнення перетворити ці форми в літературні, через що майже вся романтична фантастика, творена в тому часі, набула вигляду фольклорно-фантастичного — це були, отже, не так особисті фантазії авторів, як реальна праця олітературений народної фантазії.

Українці схильні до фантазувань у силу своєї поетичної вдачі. Вони витворили дивовижний пісенний епос зі складним символічним тлумаченням рослинного й тваринного світу — фантазійний елемент тут грав також немалу роль — зафіксували свою історію у формі історичних пісень, легенд, народних переказів, зберегли в серії народних оповідей такий феномен, як слов’янська міфологія в її українському варіанті, а з тим своє поетичне бачення неба, землі й води.

Демонологічне народне оповідання на нашій землі — це незміряне поле фантазії. Володимир Гнатюк ще до революції спробував його систематизувати, видавши три томи «Знадобів до української демонології», збирали й видавали такі оповідання й інші фольклористи (П. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Шухевич та інші). Романтики-оповідачі найбільше черпали саме з цього джерела і саме на цій основі створили явище романтичної фантастичної новели. Матеріал вабив їх своєю екзотичністю, яка давала можливість вразити читача, зацікавити його, пострашити, захопити — саме це романтики й ставили собі за мету. З іншого боку, не зникало й завдання дидактичне, демонологічні сюжети традиційно використовувалися для практичної моральної науки — похідне від давньої літературної засади складати твори учительні. Ці два струмені помічаються в нашій літературі вже в першій половині XІX сторіччя: з одного боку маємо традицію Миколи Гоголя, який творив екзотичне фольклорно-фантастичне оповідання на основі народного демонологічного оповідання, менше дбаючи про дидактичну мету, — його завдання читача захопити, часом посмішити, донести до нього хвилюючу народну поетику українського народу. Ця традиція знайшла пізніше продовження в цілому ряді творів інших письменників (X. Купрієнко, П. Куліш, О. Стороженко, Г. Данилевський тощо). Другу течію започаткував Григорій Квітка-Основ’яненко, який, до речі, М. Гоголя зовсім не наслідував, а працював більше в традиції давньої української літератури, зокрема традиції навчальної, що має започаткування ще к «Патерику Печерському», в житіях, чудах, проповідях старого часу. Цієї традиції дотримувалися