Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Проте Ламме недовго витримав бороду, бо волосся лоскотало його, і він уже четвертого дня дозволив бритві пройтися по своєму звитяжному обличчю, і воно знову з’явилося перед Уленшпігелем, як ясне сонечко, — кругле й повне від доброго харчу.

Нарешті вони прибули в Стокем.

28

Коли вже зовсім посутеніло, вони залишили своїх ослів у Стокемі, а самі пішли в Антверпен.

І тут Уленшпігель сказав до Ламме:

— Бач, яке величезне місто? Тут згромаджуються скарби з усього світу: золото, срібло, прянощі, золочена шкіра, гобелени, сукна, оксамит, вовняні тканини й шовк; квасоля, горох і всяке зерно, м’ясо, сало й борошно; вина лувенські, намюрські, люксембурзькі, льєзькі, брюссельські й арсхотські, вина з Бюле, виноградники якого підступають до самих намюрських брам, вина рейнські, іспанські, португальські, арсхотська наливка з родзинок, яку називають там landolium, бургундське, мальвазія і багато інших. Вся набережна завалена товарами. І всі ці багатства землі і людської праці з усіх усюд приваблюють туди найвродливіших повій.

— Ти розмріявся, — зауважив Ламме.

Уленшпігель відповів:

— Можливо, я зустріну тут і Сімох. Мені ж тоді сказали шукати «там, де кров, де море сліз, на руїнах». Бо хто ж найбільше спричиняється до сліз, як не повії? Хіба ж не на повій божевільні чоловіки витрачають свої червінці, що так дзенькотять і виблискують, свої коштовності, ланцюжки, персні, а від них ідуть обскубані, обдерті, без камзолів, а то й без сорочки, тоді як повії жиріють на цьому грабунку. Де чиста, червона кров, що текла в їхніх жилах? Тепер це пасока, а не кров. Або ж чи не б’ються за них без милосердя на ножах, на шпагах, на кинджалах, щоб тільки задовольнити свою хіть їх ніжним, солодким тілом? А чиї трупи, бліді, закривавлені, тягають з місця бійки, як не божевільних закоханців? Коли батько сидить і похмуро проклинає когось, коли сиве його волосся ще більше сивіє від горя, коли виплакано всі сльози і очі висихають від пекучого болю за сином, що марно загинув, коли мати, мовчазна й бліда як смерть, невтішно плаче, світу божого не бачить за своїм горем, — хто винний у цьому? Повії, що тільки й люблять себе та гроші й тримають біля своїх золотих поясів на припоні всіх у світі, хто й думає, й працює, й філософує. Авжеж, це там треба шукати Сімох, і ми підемо, Ламме, до тих дівчат. Може, й твоя жінка там. Отже, одним пострілом уб’ємо двох зайців.

— Гаразд, — сказав Ламме.

Було це наприкінці літа, коли вже сонце золотить листя каштанів, коли пташки співають на деревах, коли й найменша комаха дзижчить і радіє, що так тепло в траві.

Ламме плентався поруч з Уленшпігелем вулицями Антверпена, понуривши голову, ледве тягнучи своє тіло, наче йому доводилось нести на собі цілий будинок.

— Ламме, — звернувся до нього Уленшпігель, — ти вдався в журбу. А хіба ж не відаєш, що нема нічого шкідливішого для шкіри, як журба? Коли й далі будеш журитися, то шкіра облупиться на тобі клаптями. Ото гарне діло буде, як тебе зватимуть Ламме Облуплений!

— Мені їсти хочеться, — перебив його Ламме.

— Ну, то ходімо закусимо, — сказав Уленшпігель.

І вони пішли до Старого узвозу, де наїлися choesel'ів і напилися dobbelknol'я досхочу.

І Ламме більше не скиглив. І Уленшпігель сказав:

— Хай буде благословенне добре пиво, що, наче сонце, осяяло твою душу! Ти смієшся, аж черево трясеться. Як я люблю дивитися, коли твої тельбухи танцюють від радості!

— Мій сину, — мовив на те Ламме, — вони б затанцювали ще веселіше, якби я знайшов свою жінку.

— Ходімо тоді її шукати, — сказав Уленшпігель.

І вони пішли в квартал Нижньої Шельди.

— Дивись, — звернувся Уленшпігель до Ламме, — ось дерев’яний будиночок з гарненькими різьбленими віконцями. Зверни увагу на ці жовті завіски і червоний ліхтар. Там, сину мій, за чотирма бочками brumbier'a, uitzet'a[194], dobbelknol'я та амбуазького вина сидить чарівна baesine, так років п’ятдесяти з гаком. Кожного року на ній наростає новий шар сала. На одній бочці горить свічка, а на сволоці висить ліхтар. Там буває і темно і світло: темно — як любляться, світло — як платять.

— То це, значить, притулок диявольських черниць, а ця baesine — то їхня абатиса, — сказав Ламме.

— Атож, — підтвердив Уленшпігель, — це вона в ім’я Вельзевула веде стежкою гріха п’ятнадцять гарненьких, охочих до любощів дівчат, вона їх годує і дає притулок, тільки спати їм там не доводиться.

— То ти вже бував у цьому монастирі? — запитав Ламме.

— Хочу там пошукати твою жіночку, — сказав Уленшпігель. — Ходімо.

— Ні, — сказав Ламме, — я вже передумав і туди не піду.

— То невже ти хочеш, щоб твій друг пішов сам-один до цих Астарт?

— Хай і він туди не йде, — мовив Ламме.

— А якщо він мусить туди йти, щоб шукати Сімох і твою дружину? — сказав на те Уленшпігель.

— Я волів би краще поспати, — відповів Ламме.

— Ну, то заходь, — сказав Уленшпігель, відчиняючи двері і штовхаючи Ламме поперед себе. — Дивись: он там, за бочками, поміж двох свічок, сидить baesine. Кімната велика, дубова стеля почорніла, сволоки закурені. Попід стінами лави, кривоногі столи, на столах кухлі, келихи, склянки, — чарки, пляшки, чаші, дзбани та інше знаряддя пиятики. Посередині також столи й стільці, а на них жіночі накидки, позолочені пояси, оксамитові черевички, сопілки, козиці. Он у тому кутку сходи ведуть нагору. Лисий горбань грає на клавесині, що стоїть на скляних ніжках, від цього клавесин деренчить. Танцюй, череваню! Ось перед тобою п’ятнадцять краль: одні сидять на столах, інші — верхи на стільцях, та нахилилась, та випросталась, та сперлась на лікті, та розсілась, як пані, та лежить горілиць, та на боку — як котрій заманулося, хто в білому, хто в червоному, руки голі, плечі голі, груди відкриті. Вибирай, яка до вподоби. У одних відблиск свічок позолотив русяве волосся, залишивши в тіні їхні блакитні очі, в яких видно тільки вогкий тремтливий блиск. Другі, закотивши під лоба очі, мрійно виводять якусь німецьку баладу під звуки віоли. Треті — дебелі, тілисті, безсоромні брюнетки дудлять амбуазьке вино, виставляють напоказ свої голі до пліч руки, налиті, наче яблука, груди, що випирають із низько викочених суконь, і галасують на весь рот — одна по одній або всі разом. Послухай їх!

— К бісу сьогодні гроші! — казали красуні. — Сьогодні ми будемо кохатися, кохатимем молоденьких хлопців, юнаків, які нам припадуть до вподоби. І задарма! Ох боженьку! Пошли нам сьогодні тих, кого природа наділила чоловічою силою, пошли справжніх чоловіків,