Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

по торбі вівса, якого, щоб не переплачувати погоничам, він сам купив для коней, що тягли його барку-

Побачивши торби з вівсом, осли проревли подячну молитву на все горло, але тільки тоскно дивилися на корм, не сміючи й ступити, щоб не посковзнутись на палубі.

Судновик звернувся до Ламме та Уленшпігеля:

— Ходімо на кухню.

— Це ж бойова кухня, — стривожено сказав Ламме.

— Хоч кухня й бойова, але ти не бійся, мій переможцю.

— Я й не боюся і йду слідом за тобою, — мовив Ламме.

Коло стерна став хлопець.

Спускаючись, вони скрізь бачили мішки з зерном, квасолею, горохом, капустою, морквою та іншими овочами.

Судновик, відчинивши двері до невеличкої кузні, сказав:

— Через те, що ви люди хороброго серця і знаєте спів жайворонка — вільної пташки, і войовничий крик півня, і ревіння сумирного працівника — осла, я покажу вам мою бойову кухню. Така маленька кузня є на кожному судні, що плаває на Маасі. Вона ні в кого не викликає підозри, бо тут лагодять залізні частини для барки. Але чого не всюди знайдете, то це чудових овочів, які лежать у мене в трюмі.

Тоді він відсунув каміння, що лежало на підлозі трюму, підняв кілька мостин, витяг в’язку аркебузних стволів і, піднявши їх, наче пір’їну, поклав назад на місце. Потім показав їм залізні наконечники для списів, алебард, леза мечів, торбинки для куль і пороху.

— Хай живе гез! — вигукнув він. — Тут і біб, тут і підлива. Приклади — це баранячі стегна, наконечники для алебард — це салат, аркебузні стволи — це бичачі кістки на юшку свободи. Хай живе гез! Куди мені доставити цю поживу? — запитав він Уленшпігеля.

Уленшпігель відповів:

— У Німвеген, де ти навантажиш свою барку ще більше, і то справжніми овочами, які тобі принесуть селяни з Етсена, Стефансверта й Руремонде. Ті також заспівають, як жайворонок — вільна пташка, а ти їм відповіси бойовим криком півня. Ти підеш до лікаря Понтуса, що живе на березі Ньюве-Вааля, і скажеш йому, що приїхав до міста з овочами, але боїшся, щоб вони не пов’яли. А коли селяни поїдуть на базар, то нехай заправлять таку високу ціну, щоб ніхто нічого не купив, а далі він тобі скаже, що робити із зброєю. Я гадаю, що він накаже спуститися вниз по Ваалю, Маасу і Рейну, хоч це й не зовсім безпечно, і виміняти овочі на сіті, щоб потім піти з гарлінгенськими риболовецькими суднами, де є багато моряків, що знають, як співає жайворонок. Далі треба пливти попід берегом, обминаючи мілини, аж до Лауер-Зее. Тут ви маєте виміняти сіті на залізо і свинець, переодягнути своїх селян в одежу, яку носять у Маркені, Фліланді чи в Амеланді, рибалити недалеко від берега і не продавати рибу, а солити про запас, бо річ відома: для випивки свіже, а для війни солоне.

— Тоді вип’ємо за це, — сказав судновик.

І вони знову піднялися на палубу.

Та Ламме раптом зауважив сумно:

— Пане господарю, у вашій кузні горить такий славний вогник, що на ньому вмить можна було б зготувати смачне рагу. Та й юшки я б охоче посьорбав.

— Зараз дам тобі чогось посьорбати, — відповів судновик.

І він швиденько зготував йому жирний суп, в який поклав добрий шмат солонини.

Сьорбнувши кілька ложок, Ламме мовив до судновика:

— В горлі мені пересохло, язик пече: це зовсім не те, що зі свіжиною.

— Хіба ж не знаєш? Для випивки свіже, для війни солоне, — зауважив Уленшпігель.

Судновик знову налив повні склянки і сказав:

— Я п’ю за жайворонка — пташку свободи.

Уленшпігель відповів:

— А я за півня, що кличе на війну.

Ламме сказав:

— Я п’ю за мою дружину, щоб вона ніколи не зазнала спраги, моя кохана.

— Ти попливеш у Емден Північним морем, — сказав Уленшпігель судновику, — це наш притулок.

— Море надто велике, — зауважив судновик.

— Зате просторе для бою, — відповів Уленшпігель.

— З нами Бог, — сказав судновик.

— Хто ж тоді зможе нас подолати? — додав Уленшпігель.

— Коли ви їдете? — запитав судновик.

— Зараз, — відповів Уленшпігель.

— Щасливої дороги й попутного вітру. Ось порох і кулі.

І, поцілувавшися з ними, він позносив їхніх віслюків, як ягнят, на спині і відпровадив їх обох на берег.

Уленшпігель і Ламме сіли на своїх ослів і поїхали в Льєж.

— Сину мій, — запитав дорогою Ламме, — чому цей чоловік, маючи таку силу, дозволив, щоб я його так жорстоко відлупцював?

— А для того, — відповів Уленшпігель, — щоб тебе боялися скрізь, де ми будем проїздити. Це нас боронитиме краще, ніж ескорт із двадцяти ландскнехтів. Хто тепер насмілиться зачепити могутнього, непереможного Ламме? Незрівнянного Ламме, який, наче бик, одним ударом в живіт, у всіх перед очима, звалив на землю Силача Піра, що носить ослів, наче ягнят, і піднімає на плечі вози з пивними барилами? Всяк тутечки вже знає, що ти Ламме грізний, Ламме непереможний, і я їду під твоїм захистом. На нашому шляху тебе всі впізнають, і ніхто не посмів на тебе вороже й глянути, а що на світі поважають хоробрих, то дорогою перед тобою лише скидатимуть шапки, кланятимуться та шанобливо вітатимуть, і все завдяки силі твоїх страхітливих кулаків.

— До ладу ти кажеш, — мовив Ламме і випростався в сідлі.

— Я кажу правду, — вів далі Уленшпігель. — Он бачиш, з першої хати уже визирають зацікавлені обличчя? Всі показують пальцями, що їде Ламме, грізний переможець. Ти бачиш, як заздрісно дивляться на тебе ці чоловіки, як ці жалюгідні боягузи скидають перед тобою шапки? Вклонися й ти їм, Ламме, голубе мій. Не зневажай бідолах. Чуєш? Вже й діти знають твоє ім’я і боязко його вимовляють.

І Ламме гордо їхав попереду, вітаючись з усіма, наче король. А чутка про його силу бігла перед ним від села до села, від міста до міста, аж до самого Льєжа, Шок’є, Невіля, Везена і Намюра, проте вони обминали їх через пригоду з трьома проповідниками.

Довго вони так мандрували, тримаючись берегів річок і каналів. І скрізь на спів жайворонка відповідав півень. І для боротьби за свободу скрізь кували, виливали, точили зброю і доставляли на судна, що йшли понад берегом. А від митного огляду її ховали в бочки, ящики, кошики.

І всюди траплялися добрі люди, що приймали зброю разом а порохом, кулями й ховали в певному місці до слушного часу.

Ламме їхав з Уленшпігелем, а слава про його непереможність бігла поперед нього, аж він, зрештою, й сам повірив у свою велику силу, сповнився гордощів і войовничості і став відпускати собі бороду. І