Юліан Семенов - Наказано вижити

начальника штабу Болдт на запитання Гітлера чим добрим він може порадувати присутніх, відповів:

— Танки Рокоссовського просунулися на п'ятдесят кілометрів на схід від Штеттіна і розвивають наступ по всьому північному фронту, поступово скупчуються в напрямі до Берліна…

Гітлер обернувся до Кребса й спроквола відчеканив:

— Оскільки Одер — чудовий природний бар'єр, який дуже важко подолати, успіх російських армій проти третього танкового угруповання свідчить про повну некомпетентність німецьких воєначальників!

— Мій фюрер, — відповів Кребс, — танкам Рокоссовського протистоять старики фольксштурму, озброєні гвинтівками…

— Пусте! — відрубав Гітлер. — Усе це нісенітниці й дурниці! До завтрашнього вечора зв'язок Берліна з північчю повинен бути відновлений, кільце росіян пробите, фронт стабілізований!

Бургдорф, що вийшов на кілька хвилин у радіорубку, повернувся з повідомленням, що всі атаки генерала Штайнера, улюбленця Гітлера, якого Гіммлер підняв до вершин могутності, захлинулися.

— Ці кретини й тупиці СС не влаштовують мене більше! — Гітлера трясло ще дужче, він ледве тримався на ногах. — Я знімаю його!

Обернувшись, Гітлер повільно пішов до виходу з конференц-залу.

Дивлячись йому вслід, Бургдорф тихо сказав:

— А російська артилерія, рейхслейтер, як ви й передбачали, вже почала обстріл аеродрому Темпельхоф… Я не певен, що туди тепер може приземлитися навіть найменший літак.

Гітлер завмер біля дверей, повільно обернувся й відчеканив:

— Ганна Рейч посадить літак навіть у провулку!

Ось як уміє працювати гестапо! — V

— Чого вони мовчать? — спитав Мюллер задумливо. — Чому б вашому Центру не відповісти так, що, мовляв, пообіцяйте йому, Мюллеру, недоторканність, а потім захомутайте й привезіть у луб'янський підвал? Або відрізати: «З гестапо ніяких справ…» Але вони мовчать… Що ви думаєте з цього приводу, Штірліц?

— Я жду. А коли ждеш, важко думається.

— До речі, ваше справжнє прізвище?

— Штірліц.

— Ви з тих німців, які народилися й виросли в Росії?

— Скоріш навпаки… Я з тих росіян, які виросли в Німеччині…

— У вас дивне прізвище — Штірліц?

— Вам знайоме прізвище Фонвізін?

Мюллер спохмурнів, лоб його вкрився глибокими зморшками; будь-яке слово Штірліца він сприймав насторожено, зразу ж шукав другий, глибинний смисл.

— Вільгельм фон Візін був обербургомістром у Нейштадті, якщо мене не зраджує пам'ять…

Штірліц, зітхнувши, лагідно всміхнувся:

— Фонвізін був великим російським письменником… Хіба прізвище визначає суть людини? Найкращими пейзажистами Росії були росіянин Саврасов і єврей Левітан… Десь в енциклопедії так і написано: «Великий російський художник Левітан народився в бідній єврейській родині…»

— А той диктор, який читає по радіо сталінські накази армії, його родич?

— Не знаю…

— Коли б наш псих дав наказ написати в енциклопедії, що «великий німецький учений Ейнштейн народився в бідній єврейській родині», ми зараз мали б у руках зброю «відплати»…

— Одного психа ви б уламали… Але їх тут надто багато. Та й потім вони не могли без того, щоб не винайти ворога… Не росіянин чи єврей, то був би зулус чи таїландець… Втокмачили б у голову, що тільки через зулусів у рейху немає масла, а таїландці винні в масовому безробітті… Доктор Геббельс великий мастак на такі винаходи…

— Хочете мене розпропагувати, Штірліц?

— Ні. Перевербувати — це так.

— Не збігається. Упущено одну логічну ланку. Ви вже перевербували мене, надіславши шифровку у ваш Центр! Але вони, мабуть, не зацікавлені в такому агенті, як я. Альфред Розенберг недаремно казав, що головна вразлива ланка Росії криється в тому, що там абсолютно відсутній американський прагматизм… Марксисти, вони… ви живете духовними формулами… Вам треба подружитися з Ватіканом, — ті теж вважають, що дух визначає життя, а не навпаки, як твердив… ваш бородатий учитель… Що ви робитимете з тими грошима, які росіяни переказали на ваші рахунки? Хочете відписати їх комусь? Слово честі, я перешлю за призначенням… Де, до речі, ваша Цаченька?

— Сашенька, — виправив його Штірліц. — Це моя сестра…

— Навіщо брешете? Чи ви забули свої слова? Ви ж сказали Дагмар, що це та жінка, до якої ви були прив'язані все життя…

— Як, до речі, Дагмар?

— Добре. Вона чесно працює на мене. Дуже талановитий агент.

— Вона вам віддала мою явку в Швеції?

— Звичайно.

Мюллер невміло закурив, подивився на годинник:

— Штірліц, я дав вам фору. Час минув. Я дзвонив сюди, поки був у бункері, тричі. Я дуже чекав. Але тепер — усе. Мої резерви вичерпано…

— Бісмарк казав, що росіяни довго запрягають, але швидко їздять. Може, ще трошечки почекаємо?

— Тоді — пишіть! Я згоден чекати, поки є можливість! Та пишіть же! Про все пишіть, з самого початку! Всі явки, паролі, номери ваших рахунків, схеми зв'язку, імена керівників… Я повинен на вашому прикладі готувати кадри моїх майбутніх співробітників! Зрозумійте ж мене! Ви — унікальні, ви являєте інтерес для всіх…

— Не буду. Я просто не зможу, пане Мюллер…

— Ну що ж… Я зробив для вас усе, що міг… Доведеться допомогти вам.

Він підвівся, підійшов до дверей, розчинив їх. До кімнати ввійшли Ойген, Віллі й Курт; Мюллер зітхнув:

— В'яжіть його, хлопці, і забийте кляпом рота, щоб не було чути крику…

Штірліц заплющив очі, щоб Мюллер не побачив у них сліз.

Але він відчув, як сльози покотилися по щоках, солоні й бистрі. Він відчув їх морський смак. Перед очима було прекрасне обличчя Сашеньки, коли вона стояла на пірсі Владивостоцького порту і її штовхали з усіх боків, а вона тримала в руках свою маленьку хутряну муфточку, і це було так беззахисно, що серце його розривалося тоді від любові й туги, і скільки б — за двадцять три роки, що минули відтоді, — життя не зводило його з іншими жінками, він завжди, прокинувшись уранці, як солодку відплату, бачив перед собою лише її, Сашине обличчя. Мабуть, так у кожного мужчини. В його серці зберігається лише пам'ять про перше кохання, з ним він живе, з ним і помирає, проклинаючи той день, коли попрощався з тією, що стояла на пірсі, і по щоках її текли рясні сльози, але вона посміхалася, бо знала, як ти не любиш жінок, що плачуть, ти тільки раз, ненароком, сказав їй про це, але ж кохані запам'ятовують усе, кожну дрібничку, коли, звісно, вони кохають…

…А потім увійшов лікар, діловито відкрив саквояж, витяг шприц, зламав ампулу, яку вийняв з металевої коробочки (на ній було виведено чорною фарбою свастику й символи СС), набрав повний шприц, грубо загнав його у вену Штірліца, не протерши навіть шкіру спиртом.

— Зараження не буде? — спитав Мюллер, жадібно стежачи за тим, як бура рідина входила в тіло.

— Ні. Шприц стерильний, а в нього, — лікар кивнув на Штірліца, — шкіра чиста, пахне апельсиновим