Крістін Ханна - Соловей

У черзі біля крамниці В’янн почула, як жінки тихо розмовляють між собою.

— Помста…

— У Тюлі ще гірше…

— Ви чули про Орадур-сюр-Ґлан?

Навіть попри арешти, депортацію і страти, В’янн не йняла віри новим чуткам. Учора вранці нацисти зайшли в маленьке поселення Орадур-сюр-Ґлан неподалік від Карріву й зігнали мешканців до церкви, нібито для перевірки документів.

— Кожну людину в місті, — прошепотіла жінка, з якою розмовляла В’янн. — Чоловіків. Жінок. Дітей. Нацисти розстріляли всіх, потім зачинили двері та спалили церкву, — її очі були мокрі від сліз. — Це правда.

— Не може бути, — сказала В’янн.

— Моя Діді бачила, як вагітній жінці прострелили живіт.

— Вона бачила? — спитала В’янн.

Жінка кивнула.

— Діді кілька годин ховалася за кролячою кліткою і бачила, як місто палає. Каже, що ніколи не забуде ті крики. Коли церква зайнялася, не всі ще були мертвими.

Мабуть, це була помста за штурмбанфюрера, якого макі захопили в полон.

Чи може таке статися тут? Може, наступного разу, коли війна зробить неприємний для них поворот, гестапо та СС зженуть мешканців Карріву до мерії і розстріляють?

Вона взяла трохи олії, яку цього тижня давали на продуктові талони, та вийшла з крамниці, накинувши на голову каптур.

Хтось схопив її за руку й сильно смикнув убік. Вона мало не впала.

Затягнувши її на темну алею, він показав обличчя.

— Тату! — вигукнула В’янн. Вона була такою приголомшеною його появою, що нічого іншого вимовити не змогла.

Вона побачила, що з ним зробила війна. Як вона поглибила зморшки на його чолі, як залишила під утомленими очима мішки, як знебарвила його шкіру та змусила волосся посивіти. Він був дуже худим. Його щоки вкривали старечі пігментні плями. Такий кепський вигляд у нього був, лише коли він повернувся з Великої війни.

— Ми можемо десь поговорити? — спитав він. — Я не хотів би зустріти твого німця.

— Він не мій німець, але можемо.

Вона не могла звинувачувати його за те, що він не хотів потрапляти на очі фон Ріхтеру.

— Будинок поруч із моїм порожній. Для німців він надто малий. Можемо зустрітися там.

— За двадцять хвилин, — сказав він.

В’янн знову накинула каптур на сховане під шарфом волосся й рушила геть. Дорогою з міста вона гадала, що ж змусило її батька тут з’явитися. Вона знала, чи принаймні здогадувалася, що Ізабель мешкає з ним у Парижі, хоч це було лише припущення. Напевно, їй було відомо лише те, що її сестра і тато живуть окремими життями в одному місті. Вона не отримувала звісток від Ізабель з тієї жахливої ночі в сараї, хоч Генрі й казав, що з нею все гаразд.

Вона швидко пройшла повз аеродром, не помічаючи літаків, які досі диміли після останньої повітряної атаки.

Біля хвіртки перед будинком Рейчел вона зупинилася й роззирнулась. Здається, ніхто за нею не йшов і не стежив. Вона сковзнула у двір і зайшла в покинутий дім. Парадні двері були давно зламані й покосилися.

Усередині панувала темрява. Усе навколо вкривав пил. Майже всі меблі реквізували або ж покрали мародери. На місці картин на стінах лишилися порожні квадрати. У вітальні зостався лише брудний двомісний диван зі зламаною ніжкою. В’янн присіла, нервово стукаючи ногою по підлозі.

Вона гризла нігті на руках, а тоді почула кроки. Жінка підійшла до вікна й підняла фіранку.

Біля дверей стояв її батько. Хоч цей згорблений старий і не був на нього схожим.

Вона впустила його в будинок. Коли він глянув на неї, його зморшки стали ще глибшими. Шкіра нагадувала розталий віск. Він провів рукою по рідкому волоссю. Довгі білі пасма вирівнялися, наче наелектризовані.

Чоловік повільно підійшов до неї, трохи накульгуючи. Коли вона побачила, як він рухається, перед очима миттєво промайнуло все її життя. Вона ніби чула, як мама каже: «Пробач йому, В’янн. Він сам не свій і не може пробачити собі… лише ми можемо це зробити».

— В’янн. — Він вимовив її ім’я дуже ніжно, і вона згадала ті часи, коли він ще був собою. Вона вже й забула про це. З часом вона сховала думки про нього в глибинах пам’яті. А тепер усе пригадалося. Це лякало її. Він так часто завдавав їй болю.

— Тату.

Він сів на диван, який прогнувся під його скромною вагою.

— Я був жахливим батьком для вас, дівчата.

Це було так несподівано і правдиво, що В’янн розгубилася.

Він зітхнув.

— Надто пізно виправляти це.

Вона присіла поруч із ним.

— Ніколи не пізно, — мовила вона обережно. Невже це правда? Невже вона зможе йому пробачити?

Так. Відповідь прийшла так само раптово, як і він.

Він повернувся до неї.

— Я мушу так багато сказати тобі, але в мене обмаль часу.

— Лишайся тут, — сказала вона. — Я подбаю про тебе і…

— Ізабель заарештували за співпрацю з ворогом. Вона у в’язниці в Жиро.

В’янн різко вдихнула. Жаль був нестерпний, як і почуття провини. Якими були її останні слова сестрі? «Не повертайся».

— Чим ми можемо зарадити?

— Ми? — сказав він. — Це мило, але недоречно. Ти не мусиш нічого робити. Залишайся тут, у Карріву, і тримайся якнайдалі від неприємностей, як робила досі. Захищай мою онуку. Чекай на чоловіка.

В’янн так кортіло сказати йому: «Тепер я інша, тату. Я допомагаю переховуватися дітям євреїв». Вона так хотіла, щоб він бодай раз пишався нею.

«Ну ж бо. Скажи йому».

Але як вона може таке зробити? Він здавався таким старим, зламаним і розгубленим. Лише тінь чоловіка, яким він колись був. Йому не треба було знати, що В’янн теж ризикувала життям, що він міг утратити обох доньок. Нехай думає, що вона в безпеці. Що вона боягузка.

— Ти будеш потрібна Ізабель, коли все це скінчиться. Ти скажеш їй, що вона правильно вчинила. Вона переживатиме. Думатиме, що мала б лишитися з тобою, захищати тебе. Згадає, як покинула тебе з нацистом. Це мучитиме її.

В’янн знала, що за цими словами ховається сповідь. Він розповідав власну історію, маскуючи її за історією Ізабель. Насправді він хотів сказати, що переживав через своє рішення піти до війська під час Великої війни, мучився, знаючи, як це позначилося на його родині. Він усвідомлював, як сильно змінився, повернувшись додому. Замість того, щоб зблизити його з дружиною та дітьми, біль віддалив його від них. Він шкодував, що відштовхнув їх, кинув на мадам Дюма багато років тому.

Мабуть, це був неймовірно важкий тягар. Уперше вона поглянула на своє дитинство як доросла людина, крізь призму мудрості,