Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

вулицях міста в демонстрантів і страйкарів. Лікар спробував заспокоїти його і запитав, чи не прагне він накласти на себе руки. Лобанов-Ростовський поділився з ним своїми сумнівами: «Тільки ідіотизм уряду спровокував цю революцію. Народ тут ні до чого, та все ж мене посилають до Петрограда, щоб стріляти в народ». Лікар утішив його і дав несподівану пораду: «Просто пливіть за течією, а там усе владнається».

Отже, Лобанов-Ростовський приїхав до готелю «Асторія», де оселилися його дядько з тіткою. Тут теж були помітні сліди заворушень, справжніх вуличних боїв. Стіни зрешечені кулями. Великі скляні вікна внизу розбито, їх забили дошками. Вестибюль занурений у темряву; обертові двері замкнено. Ніхто не з'явився, коли він постукав. Дивно. Він обійшов будівлю готелю і постукав у бічні двері, але його негайно оточили з усіх боків озброєні, агресивно налаштовані матроси. Вони приставили гвинтівки до його грудей і запитали: «Де паспорт? Чому ви носите револьвер?». Молодий поручик, який нагодився, переконав матросів відпустити Лобанова-Ростовського: «Товариші, дайте йому пройти! Він щойно прибув і не знає, що відбулася революція».

Опинившись на вулиці, Лобанов-Ростовський повернувся на вокзал, щоб випити чаю і дочекатися світанку.

Близько восьмої години ранку він зробив нову спробу. Удалині лунали фабричні гудки. З сірого ранкового неба падав сніг. Стало тепліше, і на вулицях було сльотаво. Якби не сліди від боїв, усе виглядало б майже як завжди. Люди йшли, як зазвичай, на роботу. Тільки одне здавалося новим, незвичним: на будинках, на людях — усюди виднілися червоні плями. Перехожі обов'язково мали що-небудь червоного кольору: можливо, бант, або паперову квітку, або простий шматочок тканини, засунутий в петлицю. Автомобілі, елегантні екіпажі їхали прикрашені червоним. Цей колір палахкотів на фасадах будинків, на вікнах. У слабкому ранковому світлі величезні шматки тканини здавалися майже чорними.

Цього разу Лобанова-Ростовського впустили до готелю. Вестибюль мав жалюгідний вигляд. Усюди валялися бите скло і понівечені меблі. На товстих червоних килимах на підлозі застигали калюжі. Людський потік прямував усередину і назад. У кутку навколо столу юрмилася купка людей; там записували до якогось об’єднання для радикальних офіцерів. Опалення не працювало. У готелі та сама температура, що і зовні. Він так і не знайшов своїх родичів. «Усе розвалювалося на очах, ніхто нічого не знав».

Тоді він і не підозрював, що найкривавіші зіткнення в ході цієї революції відбулися саме біля розкішного готелю «Асторія» і всередині нього. Тут мешкало багато високопоставлених офіцерів зі своїми сім'ями, і хтось із них вистрілив у демонстрантів, які проходили повз. Ті відповіли кулеметним вогнем, після чого озброєні люди ввірвалися до вестибюлю, де виник бій, просто посеред дзеркальних стін і кришталевих люстр. Багатьох офіцерів застрелили або закололи багнетами. Винний погріб готелю розграбували. (Нічого дивного, що в ці дні в Петрограді щире обурення і протест перетворилися на вандалізм та відверту кримінальщину)[232].

Лобанов-Ростовський знову вийшов на сльотаві вулиці Петрограда. До самого вечора йому так і не вдалося ані про що дізнатися. Звісно, він знайшов своїх дядька і тітку. Під час заворушень вони переїхали з «Асторії» до іншого місця, де також точилися жорстокі бої, — до Адміралтейства. Що стосується того з'єднання, до якого він мав прибути (запасний ескадрон гвардійського полку), то він чув найсуперечливіші відомості про нього.

Ескадрон відмовився брати участь у революції, тому був виключений зі списків. Він виявився одним з перших, хто пристав на бік революціонерів, і солдати повбивали своїх офіцерів. Усі офіцери живі. І так далі.

Проте він вирішує, побоюючись, викликати наступного ранку таксі й поїхати до казарми, щоб повідомити про своє прибуття на службу. «Просто пливи за течією. А там усе владнається».

144

Середа, 21 березня 1917 року

Павел фон Геріх бачить, що революція дісталася фронту під Вільно

Посеред ночі його збудив ад'ютант і повідомив йому, що «полк охоплений революційними настроями, що проводиться агітація, що командири двох сусідніх полків уже заарештовані своїми солдатами». Тепер солдати хочуть зустрітися з фон Геріхом. Менше тижня він командував 3-м гренадерським Перновським полком, який знаходився в резерві на фронті під Вільно[233]. Як довго йому ще командувати?

Драматичні події останнього тижня не стали несподіваними. До призначення на цю посаду фон Геріх навчав новобранців у Петрограді, тому він знав про заворушення та хвилювання, що охопили місто. Він поїхав звідти 7 березня. «У повітрі пахло заколотом, якщо не революцією». Як завжди, він був різкий і категоричний, висловлювався рішуче: «Тут потрібні полк, кілька гармат і бравий вояка, щоб задушити все це в зародку». Він ненавидить революцію і зневажає революціонерів. Інформація, що надходить із Петрограда і Москви, суперечлива, ненадійна й уривчаста. Запізніла на кілька днів стара новина про зречення царя спричинила у цього самовпевненого захисника існуючого порядку сум'яття і вагання.

Минуло ще трохи часу, і в спальні фон Геріха з'явилася депутація, яку становили підпрапорщик, двоє унтер-офіцерів і шестеро солдатів. Фон Геріх, як завжди, ретельно приховував своє занепокоєння і пошепки сказав відвідувачам, щоб вони зняли кашкети. Після переговорів він пообіцяв зустрітися з усім полком завтра, о дев'ятій годині. А потім побажав їм на добраніч. Після того, як вони пішли, він випив порошок від головного болю і загасив світло.

Рівно о дев'ятій годині ранку полк уже чекав на нього, вишикувавшись чотирикутником. Фон Геріх виголосив промову: про загрозу Батьківщині, про боротьбу з ворогом, про те, що всі вони тепер вільні громадяни, і про те, що це означає. Солдати, звісно, не розуміли, що всі ці промови — просто опортуністичний вчинок фон Геріха. Навпаки, вони вважали, що перед ними людина, яка підтримує революцію. Їхні сумніви остаточно зникли, коли фон Геріх закликав їх обрати по двоє представників від кожної роти, щоб допомогти навести порядок і проконтролювати розподіл продовольства. Йому вже було відомо, що «в Петербурзі створено щось на кшталт Ради робітничих і солдатських депутатів, як уряд № 2» і що ця рада ухвалила постанову про передавання влади у військах виборним солдатським комітетам. Таким чином, він передбачав це розпорядження. Солдати прокричали йому «ура!».

Отже, загроза кризи минула.

Питання лише в тому, що коштуватиме цей трюк йому самому? У власних очах він виглядав героєм і поводився на полі бою дійсно як герой. Він