Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

на стимул розтягування, як під час болю в коліні. Натомість він хапав раптовими судомами, що були досить непередбачуваними й до них ніяк не можна було підготуватися — заздалегідь зуби не стиснеш. Його глибина поза всякими мірками — виміряти його було неможливо — безмежна.

Що гірше — такий біль має унікальний емоційний компонент, який мені важко описати; йому властива мука, страждання, жах — слова, які все ж недостатньою мірою охоплюють його сутність. Невралгічний біль не можна «прийняти», не можна протистояти йому чи пристосуватися до нього. Він розчавлює людину, перетворюючи її на тремтячу, бездумну, безформну масу, і вся її сила волі, сама її ідентичність зникає у цьому болі.

Я перечитав видатну працю «Дослідження з неврології» Генрі Геда, де він протиставляє «епікритичні» відчуття (чітко локалізовані, вибіркові й пропорційні до ступеня подразнення) і «протопатичні» (розсіяні, емоційно навантажені, судомні). Складалося враження, що ця дихотомія добре співвідноситься із двома різновидами болю, який я переживав. Я подумував про те, щоб написати маленьку, дуже особисту книгу чи нарис про біль, серед іншого відродивши Гедові давно забуті поняття та розмежування. (Я у подробицях розписував свої думки друзям і колегам, проте так і не завершив задуманого нарису).

До грудня ішіас став таким нестерпним, що я більше не міг читати, думати чи писати й уперше в житті замислився про самогубство.[322]

Операцію на спинному мозку було заплановано на 8 грудня. Я був під величезною дозою морфіну, а хірург попередив, що упродовж тижня-другого після хірургічного втручання біль може навіть посилитися через постопераційний набряк — насправді так воно і сталося. Отже, грудень 2009-го продовжував бути тяжким, і, можливо, сильні знеболювальні, які я тоді вживав, загострювали всі мої відчуття та часті різкі перепади між надією і страхом. Неспроможний терпіти двадцять чотири години на добу у ліжку, проте ще змушений лежати, я почав (з палицею в одній руці та під руку з Кейт) просуватися на роботу, де принаймні міг надиктовувати листи й відповідати на телефонні дзвінки, уявляючи, що я знову працюю, лежачи на кушетці в кабінеті.

Невдовзі після мого сімдесят п’ятого дня народження у 2008 році я познайомився з людиною, яка мені сподобалася. Біллі, письменник, щойно переїхав із Сан-Франциско до Нью-Йорка, і ми почали разом обідати. Будучи все життя сором’язливим і стриманим, я дав можливість дружбі і близькості між нами посилитися, до кінця не усвідомлюючи їхньої глибини. Лише у вересні 2009 року, відновлюючись після операцій на коліні і спині та змучений від болю, я зрозумів, наскільки глибоким був зв’язок між нами.

На Різдво Біллі від’їжджав з родиною до Сіетла, втім перед від’їздом прийшов навідати мене і (серйозно й дбайливо) сказав: «Я пройнявся до вас глибокою любов’ю». Варто йому було це промовити, як я усвідомив те, чого не зрозумів чи що приховав від себе раніше (що я також відчуваю до нього глибоку любов) і мої очі наповнилися слізьми. Він поцілував мене і пішов.

Поки Біллі не було, я майже безперервно думав про нього, але не хотів турбувати хлопця, доки він проводив час із родиною. Я страшенно нетерпляче і водночас дещо боязко чекав на його дзвінки. У дні, коли він не мав змоги зателефонувати мені у звичний час, мене пронизувала жахлива думка, що його покалічено чи вбито в автомобільній аварії, і я мало не ридав від полегшення, коли через годину-дві він таки телефонував.

Тоді я був надзвичайно емоційним: музика, яку я любив, чи довгі, золотаві сонячні промені пізнього надвечір’я спонукали мене плакати. Я не був певен, через що саме плачу, але мав шалене відчуття любові, смерті, швидкоплинності життя, нерозривно поєднаних між собою.

Лежачи у ліжку, я занотовував усі свої почуття у щоденник — щоденник, присвячений «закоханості». Біллі повернувся пізно ввечері 31 грудня із пляшкою шампанського. Коли він відкоркував пляшку, ми виголосили тости один на честь одного: «За тебе». А коли настав Новий рік, то на честь нього також.

* * *

В останній тиждень грудня невралгія почала стихати. Це через спадання постопераційного набряку? А, може, я не міг не тішитися таким припущенням, радість закоханості була гідною суперницею невралгічному болю й могла знімати його незгірше за ділаудід чи фентаніл? Може, закоханість сама по собі наповнює тіло опіатами чи каннабіоїдами, чи ще чимось?

До січня я повернувся до письменницької роботи за своїм імпровізованим столом із томів Оксфордського словника і вже міг трохи стояти. Я стояв у кінці концертних і конференц-зал, ходив до ресторанів, якщо у них були барні стійки, біля яких я міг стояти, а також відновив зустрічі з психоаналітиком, хоча й мав стояти перед ним під час зустрічей у кабінеті. Я повернувся до рукопису «Ока розуму», який був покинув на столі, коли опинився прикутим до ліжка.

* * *

Мені часом здавалося, що я жив на певній віддалі від життя. Усе змінилося, коли ми з Біллі закохалися один в одного. У двадцять років я закохався у Річарда Селіґа, у двадцять сім, томливо, у Мела, у тридцять два, неоднозначно, у Карла, а тепер (о Боже!) мені йшов сімдесят сьомий рік. У моєму випадку мали статися глибокі, майже неологічні зміни, мали змінитися звички відлюдності довжиною у ціле життя, певної прихованої егоїстичності й замкненості у собі. Нові потреби, нові страхи, становлення частиною чийогось життя — потреба в іншому, страх відмови. Мають бути глибокі взаємні пристосування.

Для нас із Біллі це було легше, оскільки ми мали спільні зацікавлення й заняття — обидва письменники і фактично саме на цьому ґрунті й познайомилися. Я читав коректуру книги Біллі «Анатом», і текст мені страшенно сподобався. Потім написав йому й запропонував зустрітися, якщо він опиниться на Східному узбережжі (і він туди потрапив — під час відвідин Нью-Йорка у вересні 2008 року). Мені було до вподоби його мислення — водночас серйозне і пустотливе, його чутливість до почуттів інших і поєднання у ньому прямоти й тактовності. Це був для мене новий досвід — тихо лежати у чиїхось обіймах, говорити, слухати музику або мовчати — удвох. Ми разом вчилися готувати правильну їжу. До цього часу я жив майже на одних крупах чи сардинах, які їв стоячи просто з консервної банки за півхвилини. Ми почали разом виходити в люди: то на концерти (що було до душі мені), то до мистецьких галерей (що було до душі йому), і часто до Нью-Йоркського ботанічного саду, яким я бродив наодинці понад сорок років.