Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Сиджу нерухомо, дуже напружений. Нагадую собі, що те, що збираюся зробити, – необхідний та правильний крок. Що я не зрадник. Я – не зрадник. Я рятую Клер від жаху та болю. Вона ніколи не дізнається. Боляче не буде. Ну, може, трохи. Колись скажу їй, і вона зрозуміє, що я мусив це зробити. Ми намагалися. У мене немає вибору. І я не зрадник. Навіть якщо болітиме, це вартуватиме того. А роблю це тому, що кохаю її. Думаю про Клер, яка сидить на нашому ліжку, вся у крові, плаче. Мене починає нудити.

– Містере Детембл.

Підводжусь, і мене дуже нудить. Коліна підкошуються. Паморочиться у голові, падаю на коліна та починаю блювати. Стою навкарачки, на холодній землі, на стерні висохлої старої трави. Вже немає чим блювати, випльовую слиз. Холодно. Піднімаю голову та оглядаюся довкола. Я на галявині, в Медовларку. Дерева голі, купчасті хмари вкривають небо, вже сутеніє. А я – сам-один.

Піднімаюся та знаходжу коробку з одягом. Незабаром я вже одягнений у футболку з написом «Gang of Four», светр і джинси, товсті шкарпетки, берці, чорне вовняне пальто та великі світло-блакитні рукавиці. Щось прогризло коробку та зробило собі у ній нору. Одяг – із середини восьмидесятих. Клер, імовірно, п’ятнадцять-шістнадцять. Міркую, чи посидіти десь тут і почекати на неї, чи піти звідси. Не знаю, чи зможу зараз дивитися на її молодий радісний захват та ентузіазм. Розвертаюся і йду до фруктового саду.

Імовірно, зараз кінець листопада. Галявина темного-бурого кольору; коли дме вітер, чутно деренькотіння. Десь скраю скубуться ворони: не можуть поділити яблуко, що впало з вітром. Коли доходжу до того місця – чую чиєсь важке дихання: хтось біжить за мною. Обертаюся – це Клер.

– Генрі… – задихаючись, звертається до мене. Голос такий, наче у неї застуда.

Якусь хвильку стою, чекаю, щоби вона перевела подих. Не можу розмовляти з нею зараз. Вона стоїть, віддихується, з рота вибиваються білі клубки пари, на цьому сіро-коричневому фоні її волосся набуває яскравого рудого відтінку, шкіра блідо-рожева. Розвертаюся та йду в сад.

– Генрі… – Клер поспішає за мною, ловить мене за руку. – Чому? Що я зробила? Чому ти не хочеш розмовляти зі мною?

О Боже.

– Я намагався дещо зробити для тебе, щось дуже важливе. Але не вийшло. Я рознервувався, тому й опинився тут.

– Що ти намагався зробити?

– Не можу розповісти. Навіть тоді, у тому часі, я не хотів тобі розповідати. Тобі би це не сподобалося.

– Тоді чому ти хотів це зробити? – Клер тремтить від вітру.

– Бо це був єдиний вихід. Ти не хотіла мене слухати. Думав, що ми перестанемо сваритися, якщо я це зроблю.

Зітхаю. Однаково спробую ще раз і, якщо буде потрібно, – ще раз.

– А чому ми сваримося? – запитує Клер, дивлячись мені у вічі, напружена та стривожена. У неї нежить.

– У тебе застуда?

– Так. Чому ми сваримося?

– Усе почалося, коли на званій вечері у посольстві дружина твого посла заліпила дружині мого прем’єр-міністра. Це вплинуло на вартість вівсяних пластівців, що, своєю чергою, призвело до високого рівня безробіття та страйків…

– Генрі!

– Що?

– Лише один раз, один-єдиний раз, можеш не жартувати зі мною та сказати те, про що я тебе прошу?

– Не можу.

І тут Клер заліплює мені ляпас, міцний ляпас. Відступаю назад, здивований, проте задоволений.

– Вдар мене ще раз.

Вона збентежилася, хитає головою.

– Будь ласка, Клер.

– Ні. Чому ти хочеш, щоб я тебе вдарила? Я ж хотіла зробити тобі боляче!

– Зроби мені боляче. Будь ласка, – нахиляю голову.

– Та що з тобою?

– Усе дуже погано. Здається, я не можу дати ради.

– Що саме «дуже погано»? Що відбувається?

– Не питай мене.

Клер підходить до мене, стає дуже близько та бере мою руку. Стягує ту кумедну голубу рукавицю, підносить мою долоню до рота та кусає. Біль – несамовитий. Перестає кусати, і я дивлюся на свою руку. Навколо сліду від укусу повільно виступає кров, дрібними краплями. У мене, ймовірно, буде зараження, але цієї миті мені байдуже.

– Скажи мені.

Її обличчя усього за кілька сантиметрів від мого. Цілую її, дуже грубо. Клер опирається. Відпускаю її, і вона обертається до мене спиною.

– Не дуже гарно з твого боку, – тихо промовляє вона.

Та що зі мною таке? Клер у свої п’ятнадцять – не та людина, що вже кілька місяців мучить мене, відмовляючись від припинення наших спроб народити дитину, ризикуючи життям, у повному відчаї, перетворюючи наші любовні пестощі на поле бою, завалене трупами дітей. Кладу голову їй на плечі.

– Вибач. Мені дуже шкода, Клер. Справа не в тобі. Будь ласка, вибач.

Вона відвертається. Плаче. Ущент пригнічена. Дивно, але в кишені пальта знаходжу вологі серветки «Клінекс». Прикладаю їй до лиця, вона бере серветку та сякає носа.

– Ти мене ще ніколи не цілував.

О, ні. У мене, мабуть, кумедний вигляд, бо Клер починає сміятися. Не можу повірити. Боже, який я ідіот.

– О, Клер. Просто… забудь про це, добре? Витри з пам’яті. Цього ніколи не було. Ходи до мене. Це лише між нами, правда? Клер?

Невпевнено підходить до мене. Обіймаю її, дивлюсь у вічі. Її очі почервоніли, ніс набрякнув – однозначно, у неї застуда. Прикриваю своїми руками її вуха, відхиляю голову та цілую. Намагаюся вкласти своє серце у її – на зберігання, на випадок якщо загублю знову.

П’ятниця, 9 червня 2000 року (Клер двадцять дев’ять, Генрі тридцять шість)

Клер: Увесь вечір Генрі був занадто спокійним, розгубленим та задумливим. Упродовж вечері він, здавалось, подумки нишпорив уявними стелажами в пошуках книги, яку читав десь так у році 1942-му. До того ж його права рука забинтована. Після вечері він пішов до спальні та завалився на ліжко, голова звисає з кінця ліжка, а ноги – на моїй подушці. Пішла до студії і почала вимивати формочки та лекальні рами. Попила кави, та щось мене мучило – ніяк не можу зрозуміти, що за проблема у Генрі. Зрештою повертаюся до будинку. А він досі лежить у цій самій позі. У темряві.

Лягаю на підлогу. Коли потягуюся, хрустить у спині.

– Клер?

– М-м-м?

– Ти пам’ятаєш той випадок, коли я тебе вперше поцілував?

– Дуже чітко.

– Вибач.

Генрі перевертається. Аж згораю від цікавості.

– А чим ти тоді був такий засмучений? Ти збирався щось зробити, але у тебе не вийшло; ти ще тоді сказав, що мені би це не сподобалося. Про що ти говорив?

– Як ти примудряєшся пам’ятати все це?