Кері Ло - Коли ти поруч , Кері Ло

Усі кімнати повністю готові, будинок оформлений у сучасному стилі — саме такому, як мені подобається. Я навіть трохи здивувалася, наскільки все мені до душі: чи то Тимофій вгадав, чи то йому допомагала Аріна. Навіть дитяча виконана в нейтральних кольорах — саме так, як ми й планували. Меблі — ті самі, які ми обирали разом і які мали доставити до квартири, поки я була б у пологовому.

Тимофій наполіг, що дитячу кімнату облаштують, поки ми з крихіткою в пологовому. Він хотів, щоб усе було готово до нашого повернення. І тепер я бачу, що він виконав усе до найменших дрібниць.

Стоячи посеред цієї кімнати, я відчула, як у грудях розливається тепло. Це вже не просто будинок — це наш дім. Дім, у якому ми будемо жити разом. Де ростиме наша донечка. Де я сподіваюся буде багато щастя.

— Хочу, щоб тобі тут було добре, — озвався Тимофій, спостерігаючи за моїм виразом обличчя. — Щоб ви почувалися спокійно. У безпеці. Щасливими.

— Ми вже щасливі, — прошепотіла я й підійшла до нього ближче. — Бо у нас є ти. 

Він обійняв мене, поцілував у скроню, а потім почув, як задзвонив телефон. Глянув на екран і зітхнув.

— Вибач, це з роботи. Вийду на хвилину.

— Добре, — кивнула я, підходячи до вікна. Втома й емоції давалися взнаки, але душу зігрівала легка, майже невагома радість.

Тимофій вийшов із кімнати, тихо зачинивши за собою двері. Я провела його поглядом, вдихнула на повні груди й на мить заплющила очі. І саме в цю мить різкий, пекучий біль пронизав низ живота. Я зойкнула, схопившись за спинку крісла, що стояло поруч. 

— Ох… — тихо простогнала я. — Що це?..

Другий спазм накотився майже одразу — ще сильніший, гостріший. Мене немов скувало. Серце затарабанило дужче.

— Ох, — знову видихнула я, намагаючись опуститися в крісло й зібратися з думками. Але біль не залишав простору для сумнівів. Це були не просто тренувальні перейми, вони точно були справжніми.

— Тимофію! — крикнула я, намагаючись підвестися, але біль змусив знову сісти. Я стиснула живіт руками. — Тимофію! Ооох!!!

Двері миттєво відчинилися, і Тимофій вбіг до кімнати. Телефон був уже в його руці, а на обличчі читався щирий переляк.

— Що сталося? Тобі зле?

— Я… здається, народжую… У мене почалися перейми… — прошепотіла я, намагаючись говорити спокійно, хоча голос тремтів від страху й хвилювання.

Очі Тимофія округлилися, але він швидко зібрався, підійшов до мене й став навколішки, тримаючи за руки.

— Добре. Все добре, чуєш? — сказав він упевнено, хоча я бачила, як шалено б’ється його серце. — Я зараз подзвоню лікарці. Ми все встигнемо.

Він допоміг мені підвестися з крісла, обережно притримуючи, водночас уже набирав номер моєї лікарки. Його голос зник десь на фоні, а я стояла, тримаючись за живіт, і повторювала про себе:

«Все буде добре. Ми впораємося. Сьогодні ми її побачимо…»