С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

Глава 30

Булькотіння, ляпання і тихий гул. Спершу пручалась, але зрештою ослабла і плавно опустилась на дно. Холодно було всього кілька секунд, потім – приємне тепло і невагомість. Минула вічність перш, ніж почулись кроки та приглушені голоси. Спочатку поодинокі, нерозбірливі, а потім все чіткіші.

— Дівчатка, готуйте документи. Фота наказав відправити з прахом загиблих усіх поранених, — у схожій манері говорив хтось з наших. Лі Мей Джоу? Ні, це скоріше Абенні.

— Це через креідінку? Так? Заради аби кого регенератор запускати не стануть, — високий писклявий тембр. Роже?

— Мілла, дівчинко, менше слів, ворушись. Все потім.

— Що, я не права? Всі ж бачили, як шеф над нею трусився. Мене після травми чомусь не поспішали в регенератор вкладати. Досі коліно на погоду крутить. Лі Мей, скажи, а тебе твій напарник на руках хоч раз носив?

— Яке це має значення? — флегматично протягнув чоловічий голос зовсім близько. — Обговорювати план лікування колеги в даному випадку не зовсім етично.

— Але якби Магді курувала ти чи ти, регенератор ніхто б не вмикав. Правда ж? Я б точно такого не робила.

— От в чому ти хочеш нас переконати? У своїй правоті? Дівчинко моя, ніхто не оспорює твоє бачення лікування пацієнта, точно так само як і обраний керівником медвідділу протокол.

— Пха! Це просто... Він постійно крутиться поруч із нею. Завжди!

— Вони ж працювали у парі. Після такої бійні, це нормально, що Таран переживає.

— Ні, не нормально! Ще скажіть, що не бачите, як він на неї дивиться. Ця креідінка ж страшна, особливо очі-сканери. Брр! І ви ж чули як Таран її називає? Теа? Магді? Ніііі, Ін-Марі, тря! Я працюю на Мрії два з половиною роки. Спеціально пішла сюди добровольцем, стараюсь з усіх сил. А мого імені шеф досі не може запам’ятати. Ніби весь світ… все крутиться навколо цієї… мелайки, — останнє слово дівчина ніби виплюнула.

— Навіть, якщо в чомусь твої ефемерні припущення виявляться вірними, то Магді – незв’язана жінка, а Таран – вільний чоловік. Послуха…

— Лише на таланті кар’єру не збудуєш, — прогудів знайомий голос. — Ще раз повторюю, Роже, не плутай професіоналізм і людяність з симпатіями. Колеги, на цьому пропоную закінчити обсмоктування моїх кісток і перейти до основної роботи.

***

Тук-тук.

Блідо-голубі стіни. Наглухо зашторені вікна. Запах стерильності і медикаментів. Раніше мені тут подобалось.

Раніше я не була пацієнтом.

Тук-тук.

По той бік стіни чувся жіночий плач. Тріщини на стелі ворушились, протягували до мене тонкі павутинки. Стукіт молоточків тиснув на скроні, виганяючи останні залишки здорового глузду.

Піднятись з ліжка вийшло не з першого разу. Далеко не з першого. Дзеркало. До нього десь вісім метрів. Вісім. Нещасних. Метрів. Дочекавшись, коли в очах розвиднілось, я крок за кроком просувалась до ванної, притримуючись за спинки ліжок. Живіт страшно тягнуло як при менструації. Ноги більше нагадували желе, а палата – карусель, що набирає швидкість.

Тук-тук.

— Магді, ти куди? Теа!

Останні метри доповзла на впертості і четвереньках. Перед дзеркалом показалась істота з огидними опухлими очима, гачкуватим носом і запалими щоками. Скелет, обтягнутий шкірою. Життя витікало з кожним кроком чи навіть подихом.

«Ти бридка. Май сміливість це визнати» — говорило відображення. У тіла по той бік не знайшлося нічого схожого на дівчину, яка колись прийшла на відбір.

Тук-тук.

Алійка примчалась після першої спроби встати на ноги і в секунді вклала мене в ліжко. Якби не вона, не знаю, чи знайшлись би сили на зворотну дорогу.

— Мемет… — у роті гірчило.

— Геть здуріла? — губ торкнулась соломинка з водою. Напоївши мене, жінка прийнялась щось друкувати в комунікаторі. — Лежи, потім характер показувати будеш.

— Як? Тобто... Скільки?..

— Майже два тижні, Магді. Одинадцять днів, якщо точно, — теплі руки гладили мою щоку. — Чим взагалі думала, коли встала самотужки? Далось тобі те дзеркало? Теж мені дівка на виданні!

— А няфки?

— Таран про них подбав. Одужуй! Пізніше поговоримо.

Тук-тук.

Від напруги голову стискало лещатами. І тільки, коли палаюче тіло накачали жарознижуючими, а гудіння у скронях зменшилось, погляд зачепився порожню тумбу.

Комунікатора немає, планшета з призначеннями теж. Значить, нічого доброго.

На впалому животі трошки нижче пупка свербів свіжий шрам. Нестача інформації формувала хаотичні здогадки, але мозок був не спроможний скласти їх докупи. Здавалось, ніби я отупіла, деградувала і опустилась у розвитку на кілька сходинок вниз. Одинадцять днів коми. Можна сказати збулась дитяча мрія – зустріти свій День Народження в ліжку.

Після прогулянки до дзеркала мене за вказівкою Брандта перевели до одномісної палати в кінці коридору. Чи варто згадувати про м’які стіни і прикручені меблі? А головне ніяких вікон, дзеркал, гострих кутів і, найголовніше, чужих схлипувань. Тільки манлива тиша, в якій час тягнувся невиправдано довго.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍