Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

з ними на Тифоні. Там скручені з волокон колони підтримували стелю ворожої бази.

Йому здалося, що він розуміє послання, передане через цю форму. Творці волокнистого плетіння повідомляли, що їхня помста проростає крізь епохи і поразки, як вперте коріння крізь гранітну і базальтову товщу. Що можна знищити гнізда ґиргів, вбити жерців і тих, хто встав на краю, але помста проклятих знову промкнеться у далеких світах та в таємних склепах.

Нічого не закінчилося, подумав Вольск. Преподобна Сайкс може стверджувати все що завгодно, але насправді нічого не закінчилося. Перемога — лише ілюзія. Ніхто не дав гарантій на впевнене майбутнє. Темний, радше за все, й далі чекає на звільнення. Ольд загублено. І десь, можливо, зростають кубла майбутніх заколотів. Війна Проклятих древня, як цей портал. І з того миршавого пагорбу, що на нього видерлося людство, її фіналу не передбачити.

Отже, все як завжди. Все лише починається.

31

Храм Бісяци на горі Тайшань, область Шаньдун,

планета Земля (0КА01:3),

Сонячна система.

15 юла 418 року Ери Відновлення.

Мініатюрний конвертоплан ковзнув між гірськими піками, вирулив на глісаду, перейшов на вертикальну тягу і майже безшумно приземлився на майданчику, обсадженому старими кипарисами. Кабіна миттєво трансформувалася, втягнула захисні екрани і вистромила сріблястий трап.

Ним на майданчик зійшов пасажир. Високий і жилавий чоловік середнього віку. Безжально виголена голова виблискувала під гірським сонцем. Чоловік пройшов крізь карантинну рамку і сходами спустився до круглого будинку з пласким куполом. Звідти вийшли дві жінки у літньому, майже прозорому одязі.

— Давно не бачилися, баронесо, — широка посмішка несподівано перетворила суворе обличчя прибулого; тепер він скидався на добродушного декханського фермера, і лише мармурова блідість шкіри натякала на довгі місяці міжзоряних мандрів та очікувань на орбітальних базах.

— Лише десять місяців, командоре.

— Я вже не командор. Навіть не матрос. Виведений зі складу Зоряного Флоту у зв’язку з оголошенням втрати довіри.

— Я чула, — кивнула Вей. — Преподобна Сайкс нічого не забуває і нікому не вибачає… Прошу знайомитися, — вона торкнулася браслета на зап’ястку своєї супутниці.

— Зоран, — колишній командир «Айн-Софу» за флотським звичаєм приклав праву долоню до лівого плеча.

— Фу Чіань, — посміхнулась у відповідь молода землянка і несподівано енергійно кивнула головою; її куці косички кумедно завібрували.

— Фу доглядає за святилищем, — баронеса кивнула на пагоду, що наче виростала з ребратого скельного відгалуження.

— А… вона там?

— Там.

— Будуть якісь настанови?

— Жодних. Ми проведемо вас до святилища, і ви спробуєте з нею поспілкуватися. Щоправда, — щось подібне на посмішку скривило губи Ґвен Вей, — ми не можемо гарантувати, що вона щось вам скаже.

— Я все ж таки спробую.

— Звісно. Якщо ви вже витратили стільки грошей і часу, щоб дістатися з Аврелії до Шаньдуну…

— Справа не в грошах.

— Вам хоч пенсію залишили?

— Так. Плюс офіцерський соцпакет.

— Значить, імператор не у всьому підкоряється імператриці.

— Сайкс ще не імператриця.

— Шлюбна церемонія призначена на жовтень.

— Вас запросили?

— Запросять, куди подінуться. Я все ж таки дружина прем’єр-міністра Самоврядної колонії Аврелія…

— …і баронеса Великосіртська…

— …і дійсна радниця Імператорського Кабінету…

— …і генерал-майор-дослідник Зоряного Флоту…

— …а ще кавалер-дама Ордена Сіорана з Діамантами і Золотими Променями, — розсміялася Ґвен Вей. — Дивіться, Зоране, як ми перелякали маленьку Фу.

Зблідла доглядачка дивилася на баронесу, немов на божество Бісяци, що раптом спорхнуло з перламутрової хмаринки на грішну землю.

— Це лише церемоніальні словосполучення. Щось на кшталт святкових прикрас, заспокойся, — Вей взяла вузьку долоню Фу у свою руку, жінки переплели пальці.

«Певно, місцевий ритуал», — припустив Зоран. Помальована на червоне пагода притягувала його погляд. Жінки перезирнулися і, не розчепивши рук, рушили до святилища. Зоран прилаштувався за ними.

Сходинок виявилося сто вісім.

Перед залізними двостулковими дверима вони зупинилися.

— Ніхто не знає, як вона потрапила до Шаньдуну. Одного серпневого ранку її знайшли там, — баронеса вказала на невелику штучну водойму, над якою схилився покручений стовбур верби. — На ній не було одягу і вона мовчала. Якби не ДНК-аналіз, ми б й не дізналися, хто вона така.

— Згідно законів військового часу, вона мала бути страчена.

— Як подивитись.

— На Сельві вона перейшла на бік ворога, — Зоран доторкнувся до металу, почорнілого від часу та нашарувань лаку.

— Ви впевнені, що в її тілі дійсно перебуває особистість Пели Махоніко?

— Пелінії Мах.

— А я не впевнена. І військовий трибунал не впевнений.

Баронеса кивнула Фу. Та приклала руку до сенсорної панелі, наклеєної на древній метал, за дверима клацнуло.

— Можемо заходити, — повідомила Вей. — Не підвищуйте голосу, тут ідеальна акустика.

Зоран обережно розсунув важкі стулки, скинув взуття, зробив крок, зупинився, звикаючи до темряви. Лише два бліді вогники — невже свічки, подумав він — горіли на столі перед стінною фрескою. Високу вигнуту стелю підтримували різьблені крокви. Фарбована дерев’яна драбина виглядала з отвору у підлозі.

— Йдіть до сходів, — порадила Фу. — Вони ведуть до печери.

Зоран ступив на витертий килим, прокрокував до отвору, заглянув до підземного мороку, обернувся до жінок.

Фу жестом показала: спускайся.

Розсохла драбина заспівала під вагою Зоранового тіла. Побачивши підлогу, він зістрибнув, за давньою звичкою притулився до найближчої стіни, оцінив обстановку. Печера виявилася більшою, ніж він очікував. У її дальньому кінці горіло світло.

Зоран рушив туди, рахуючи кроки. На вісімнадцятому побачив аркову нішу, освітлену матовою сферою. Під світильником, на армійському каркасному матраці, підібгавши ноги, сиділа коротко стрижена дівчина і дивилася у розкриту книгу, яка здалася Зоранові дуже давньою. Її сторінки вкривали знаки, що нагадали йому розчавлених тарганів.

— Доброго дня, Пелініє.

Дівчина підняла на нього очі. Темні, наче вода сельвійських болот. Мовчки, не моргаючи, дивилася.