Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

система зірки Таліс.

13 януарія 418 року Ери Відновлення.

Плити цього коридору відрізнялися від решти формою і розміром. Маленькі, видовжені, їх зробили з рідкісної різновидності граніту, що під променями ліхтарів виблискував райдужними кільцями. Рептилоїди казали, що такими облицьовували найдавніші з хідників Лабіринту.

— Тут зовсім інша геометрія простору, ніж у радіальних коридорах, — визначив Вольск. — Повзучі будували інакше.

— Й коли вже ти навчишся шанувати старших дітей Велудумана, — похитав головою Гумм. — Скільки вже я тебе як людину прошу, не називай їх Повзучими, нам до них, як до Андромеди рачки.

— А правду кажуть, — техноархеолог спрямував світло в бік клона, хитро примружився, — що ти Велудумана бачив?

— Хто йо’ зна, — буркнув рудокоп. — Ящірки щось таке кажуть, але ж де їх збагнеш. Може, це в них такий обряд делікатності. Знають, що я вірую у Держателя Склепінь, хочуть зробити мені приємне.

— Я чув, що Мулан їм вірить.

— Хто б сумнівався. Але я думаю, що то був лише його посланець. Як той темпонавт з серіалу «Полонені часу».

— Ва’йсол присягалася, що тоді під виглядом Фатіми до порталу зайшов аватар Велудумана.

— Кого ти слухаєш, чоловіче? Тій Ва’йсол й сорока не минуло. За поняттями ящірок вона ще дитина смішна, — Гумм провів по плитках долонею, струсив з неї пил, гмикнув крізь дихальну маску, немов хрокнув. — «Ва’йсол присягалася!», «Мулан вірить!» Ото вже собі експертів знайшов… Ти мені краще скажи, що там з нашим генералом. Ти його бачив?

— Бачив. Він тепер на Аврелії, керує шерифами.

— То якраз його.

— Очевидно.

— То він служить з чоловіком баронеси?

— Маккосліб його шеф. До речі, Вей тепер також на Аврелії, викладає в столичному університеті, досліджує ксеноморфів.

— Значить, повтікали ви з Арпікрану.

— Повтікали, — погодився Вольск.

— А чому ти не полетів на Аврелію?

— В мене там ноги набрякають.

— Жартуєш?

— Які там жарти.

Гумм затримав на ньому погляд, кивнув і рушив далі. Коридор повертав, якщо вірити карті, до великої зали. Перед останньою півсотнею кроків вони наштовхнулися на пагорб дрібного пилу. Рудокоп почав його розгрібати, але швидко зупинився.

— Ану, подивись сюди, — покликав він Вольска. — Здається, тут є дещо для тебе.

— Що? — техноархеолог спрячував промінь на предмет, котрий тримав у руках Гумм.

— Табличка якась…

— Керамітова пластина?

— Напевне.

Гумм повернув пластину так, щоби тіні підкреслили найменші деталі рельєфу.

— Ті самі знаки, що й на панелі порталу, — зауважив клон.

— Тут числа, — підтвердив Вольск. — Заглибини залиті чимось на штиб емалі.

Він поклав пластину до герметичного пакету, поставив біля стіни.

— Коли будемо вертатися, заберемо.

— Та воно не важке, — рудокоп скинув смугастий шахтарський наплічник, запакував туди знахідку. — Нехай в мене буде, бо в цьому Храмі з речами усякі дива трапляються.

— Зникають?

— І зникають також.

Більше нічого цікавого на шляху до зали не трапилося. Вони дійшли до гранітних дверей і впоралися з сенсорним замком, що пережив не одне тисячоліття. Древній механізм не подужав зрушити двері, довелося йому помагати. Година фізичної праці у скафандрі і дихальній масці втомила навіть Гумма. Він сів на порозі зали, важко дихаючи і вдивляючись у морок за дверима.

— Посвіти, — попросив рудокоп.

— У нас ліхтарі слабенькі.

— А ти все одно посвіти.

Вольск кинув промінь у темряву. Той метрів з тридцять пробіг підлогою і вперся в фундамент масивної споруди.

— Ще один портал, — зітхнув Гумм. — Цих порталів тут як очей у тварюк, котрими нас труїли на Кідронії.

— Не гніви Держателя Склепінь, клоне, — відгукнувся Вольск. — Кідронійських цефалоподів вважають делікатесами. Нас з Марковим і баронесою ними пригощали на прийомі в намісника. Дуже смачні тварюки. Й досі приємно згадати.

— Я тобі про портали, а ти мені про тих слизястих кальмарів. Тьху! Я, між іншим, геть мокрий. Абсорбери вже ні хріна не працюють. І чому, скажи мені, ми не взяли екзоскелетів?

— Тому що тут вузькі коридори.

— Бувають й вужчі.

— Тобі хочеться поговорити?

Деякий час вони дослухалися до мороку, але з нього не вийшло жодного звуку. Збите дихання вирівнювалось, серця і легені верталися до звичних ритмів. Позначки на індикаторах відповзали до зеленої частини спектру.

— Якщо ця частина Храму найстародавніша, тоді й цей портал, — рудокоп кивнув на споруду, — також один із перших.

— Не виключено, — Вольск обережно зайшов до зали, активував прилади нічного бачення. — Та й приміщення, я тобі скажу, нівроку. Здоровенне. Утричі більше за актову залу нашого Університету.

— Так, велике, — погодився Гумм. — Ти мені вибач, Алексе, що я бовкнув про втечу з Арпікрана. Я знаю, там твої рідні заги…

— Зараз про це не будемо.

— Добре. Не будемо. Але ти мені вибачив, правда ж.

— Вибачив.

— А чого в тебе голос такий…

— Який?

— Злий.

— В мене також не працюють абсорбери. Он вода у чоботах хлюпає.

Вольск брехав. Абсорбери працювали відмінно, і нічого не хлюпало. Але вже другу годину перед його очима стояло число, карбоване на тій пластині, яку Гумм відкопав з купи пилу.

Вісімсот чотири.

«Це не могли підкласти навмисно, — знову, удвадцяте, сказав він собі. — Тут тисячі років ніхто не ходив. Жодних слідів. Це простий збіг. Крапка. Хоч би там як, я все одно не полечу на Альфу й не шукатиму того контейнера. Ніколи. Чого б там не сховали. А там можуть ховати лише зло».

Він підійшов до порталу, торкнувся його могутніх, наче скельні відроги, контрфорсів.

Свідок епох, портал спав, чекаючи на того, хто торкнеться струн на Темних шляхах. Якщо випаде довге очікування, він спатиме ще десять або й сто тисяч років. І ніхто з нинішніх не скаже, дочекається чи ні.

Судячи з останніх подій, таке очікування не марне.

Лише тепер, дивлячись на темну споруду, техноархеолог згадав, як того страшного дня, коли він обмерзав серед порізаних тіл, йому здався знайомим «рослинний» дизайн летючого порталу. Вже утретє він бачив це вузлувате плетіння, ці структури, подібні на закам’яніле коріння тисячолітньої лози. Уперше він зустрівся