Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

був на місці, а лист зник. Я поглянув на камін — жодного попелу. Висунув шухляди з бюро, там лежали всі її документи, акуратно складені стосами, але листа не було. Його не було ні у відділеннях для паперів, ні в маленьких шухлядах поруч. Лишалася тільки одна шухляда, і вона бува під замком. Я взяв ножа, встромив у щілину та поворушив. Раптом усередині я помітив щось біле. Повернувся до спальні, взяв в’язку ключів зі столика поруч із ліжком і спробував найменший. Він підійшов. Шухляда відчинилася. Я запустив у неї руку і дістав конверт, але моє напружене хвилювання враз перетворилося на розчарування, позаяк у руці я тримав листа не від Рейнальді. Це був просто конверт зі стручками з насінням. Насіння випало мені на руки й розсипалося по підлозі. Дрібне та зелене. Я дивився на нього і згадав, що недавно бачив схожі стручки та насінини. Вони були такі самі, як ті, що Темлін викидав через плече на плантації, і такі ж, як у дворі на віллі Санґаллетті, що їх підмітала прислуга.

Це було насіння рокитника, отруйне і для худоби, і для людини.

26

Я поклав конверт назад до ящика. Замкнув ключем. Повернув зв’язку ключів на той самий столик. Я не дивився, як вона спить. Просто пішов до своєї кімнати.

Багато тижнів поспіль не відчував я такого спокою. Я підійшов до умивальника, де поряд із глечиком і тазом стояли дві пляшечки з настоянками, які мені приписав лікар. Вилив їх вміст у вікно. Потім спустився зі свічкою в руці і зайшов до буфетної. Усі слуги вже давно пішли до свого крила. На столі біля раковини стояла таця з двома чашками, з яких ми пили свою tisana. Я знав, що іноді вечорами Джон лінується і може залишити чашки немитими до ранку, як, власне, зробив і цього разу. В обох чашках лишився осад від tisana. Я ретельно оглянув його при світлі свічки. Здавався однаковим. Я торкнувся мізинцем осаду в її чашці, а потім у своїй, спробувавши. Чи була різниця? Важко сказати. Осад з моєї чашки міг бути дещо густішим, та я не міг сказати напевно. А тоді вийшов із буфетної і повернувся до своєї кімнати.

Я роздягнувся та вклався в ліжко. Лежачи в темряві, я не відчував ані гніву, ані страху. Лише співчуття. Вона здавалася мені тією, хто не відповідає за свої вчинки, заплямовані злом. Примушена, контрольована чоловіком, який має над нею повну владу, позбавлена обставинами та народженням глибоких моральних якостей, вона була здатна інстинктивно та імпульсивно так учинити. Я хотів уберегти її від самої себе, але не знав як. Здавалося, що Емброуз зараз поруч і я знову живу в ньому, або ж він у мені. Лист, який він написав і який я розірвав на дрібні шматочки, тепер виконав своє призначення.

Я вірив, що вона по-своєму, дивно любила нас обох, та ми стали необов’язковими. Зрештою, вона керувалася чимось іншим, а не лише сліпим почуттям. Можливо, в ній жило дві особистості, і вона розривалася, адже верх брала то перша, то друга. Не знаю. Луїза сказала б, що Рейчел завжди була іншою. Що з самого початку кожна думка, кожен рух були вивірені. Це почалося у Флоренції, з матір’ю, після смерті батька? Чи ще раніше? Коли вона стала такою? Санґаллетті, помираючи на дуелі, який ні для Емброуза, ні для мене ніколи не був нічим іншим, окрім як порожньою тінню, він також страждав? Луїза, безперечно, сказала б мені, що так. Луїза б наполягала, що ще з першої зустрічі з Емброузом, два роки тому, вона запланувала вийти за нього, за його гроші. А коли він не дав їй того, чого вона хотіла, вона спланувала його смерть. Такими були прагматичні міркування Луїзи. Вона не читала листа, який я розірвав на шматки. Що б вона сказала тоді?

Що жінці вдалося зробити непомітно одного разу, удасться й іншого. Вона зможе спекатися ще одного тягаря.

Що ж, листа я розірвав. Ні Луїза, ні хто-небудь інший його вже не прочитає. Написане в ньому вже не мало для мене значення. Я не думав про це так само, як і про останні рядки, написані Емброузом, відкинуті Рейнальді і Ніком Кендалом як передсмертні марення хворого мозку.

«Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя».

Я був єдиним, хто знав — він казав правду.

Я повернувся туди ж, звідки й починав. Я повернувся до мосту над Арно, де давав собі клятву. Може, зрештою, клятва — це щось, чого не можна зректися, що треба обов’язково виконати, коли настає час. А час настав…

Наступного дня була неділя. Як і всі попередні неділі після її приїзду, подали карету, щоб відвезти нас двох до церкви. Погода видалася чудова, тепла. Літо було у розквіті. Вона одягла нову чорну сукню з легкої тонкої матерії і солом’яний капелюшок, а в руці тримала парасолю. Усміхнено привіталася з Веллінґтоном та Джимом, і я допоміг їй сісти до карети. Коли сів поруч і ми поїхали через парк, вона вклала свою руку в мою.

Я стільки разів тримав її до цього, закоханий. Відчував, яка вона маленька, грався з її перснями, роздивлявся сині вени на тильному боці долоні, торкався маленьких, коротко підстрижених нігтів. Тепер, коли її рука лежала в моїй, я вперше відчув, що вона може призначатися й для інших справ. Я уявляв, як вона бере стручки рокитнику і майстерно висипає насіння, потім товче його та розтирає в долоні. Мені пригадалось, як я сказав одного разу, що її руки прекрасні, а вона відповіла, сміючись, що я перший, хто їй таке говорить.

— У них є призначення, — сказала вона. — Коли я порпалася в саду, Емброуз часто повторював, що в мене руки роботяги.

Ми доїхали до крутого пагорба, і на заднє колесо карети почепили гальмівний башмак. Вона торкнулася мого плеча своїм і, розкривши парасолю, сказала:

— Я так міцно спала цієї ночі, що й не почула, коли ви пішли.

Вона поглянула на мене й усміхнулася. І хоч як довго вона мене обманювала, я відчув себе справжнісіньким брехуном. Навіть не спромігся відповісти, та щоб не видати себе, лише стиснув її руку міцніше і поглянув у вікно.

У західній бухті золотилися піски, до приливу ще було далеко, і вода виблискувала на сонці. Ми звернули на доріжку до селища і під’їхали до церкви. Все навколо