Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

орда ще не вгамувалася, але ода-баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість аллаха. Зрештою, він має воїнів, має добру зброю і знайде сили провести барку з полоненими до Чорного моря.

Однієї весняної ночі, після того як повінь винесла в море кригу, барка знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.

Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в окремій каюті (її і Ривку як найдорожчих ода-баші тримав окремо) й плакала.

Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невільниці в трюмі. Закуті в кайдани спали полонені повстанці-богданці. І лише хлопчик, якого нещодавно хотіли почепити на гак, усе стогнав і перевертався з плачем…

«Прощай, мій краю безталанний, моя рідна Наддністрянщино! Чи бачила я щастя? Чи зазнала я його? Скільки живу — стільки й чую: лихо, лихо, лихо! В село розорене прийшли, якось ожили. А позаторік, як була битва при Хотині, кляті турки й татари геть усе розграбували. Люди в лісах понад Немійкою ховалися, чи у скелях біля Лядової, де церкву в печері висічено. Турки й туди ішли, та відбивали їх хоробрі козаки. А потім минув майже рік. І біда прийшла знову… Бідні мої тато й мама».

Хтось постукав. Галя здогадалася — це ода-баші Селім.

Зайшов. Щось ніби сказати хоче, а ніяк слів не знайде, чи що?

— А справжня туркеня прикрила б своє лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.

— Я не туркеня.

— Але ж ти недавно сказала, що зрікаєшся своєї віри.

— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж занапастили б свою душу, — глухо відповіла дівчина.

— Ні, не занапастив би…

— Бо ваша душа й так занапащена. Ви — яничар, зрадник.

Селімове обличчя посуворішало.

— А хіба має хоч якесь значення те, з якого я роду чи племені? Я — яничар. Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу істинну віру в усі кінці світу.

— Відпусти богданців, одпусти Ривку, якщо ти вірний слуга пророка, — промовила Галя.

— А чи ти знаєш, що сказав Чінгісхан? «Найщасливіша людина на землі це та, яка жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».

— Так може говорити тільки розбійник, для якого весь світ — це поле для розбою. Кому ж ви вірите — своєму Мухаммедові чи розбійникові Чінгісові?

— Коран теж каже: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».

— То вбийте мене — можете сто літ не постувати.

— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня, і твої діти та онуки будуть турками й віритимуть корану.

Заворушилася Ривка, підвела голову й заховала під ковдру.

Ода-баші нервово покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:

— Ходімо на палубу.

На палубі було темно. Вітер дув сирий і пронизливий. Проте була в ньому весняна м’якість. Вітер пахнув землею й зеленню.

Галя стала біля облавка й задивилася у воду. В душі — безнадія.

Яничар стояв поряд. Шабля спускалася з пояса. Шапка-бирка насунута на брови. Мовчить, покусує вус.

— Ех, Галія, Галія…

— Я не Галія… Я — Галя.

— Галія… Все-таки Галія… Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли станеш поважною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.

— Я щодня згадуватиму яничара Селіма. І щоночі проклинатиму.

— Ти ніколи не була вільною, і нікого не встигла покохати.

— Не тобі, яничарові, говорити про це.

— Ми — воїни пророка, і повинні бути жорстокими й нещадними. Але інколи нам сниться любов і щось рідне, далеке…

— Я не хочу говорити з тобою про це. Мені тяжко. Ти зрадник свого народу. Хто ви? Звідки взялися на світі?

— Я — воїн Мухаммеда!

— Якби я була хлопцем, пішла б у козаки, пішла б походом на тих, хто здатен чинити людям звірство!

— Уже ходили — й не раз! Та ми всіх били. Так велить аллах.

— Аллахові вашому так треба… Був, кажуть, у нашому селі чоловік, який малював так, що уві сні не привидиться. А йому яничари одрубали руки. Або ще. Живе десь аж у Чорногорії нещасна жінка з нашого села — з Сугаків… Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син — то забрали його в яничари!

— Так треба, — камінним голосом відповів Селім.

— Так треба? Кому треба? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки, тільки яничари — безіменні, як стріли…

— Чому ж безіменні? Мене, наприклад, Селімом звуть!

— Селімом? А може, ти Савка, чи Степан! Чи Тодор? Устиного сина звали Тодорком. А як його тепер звуть? Ахмед? Мустафа? Оман? Селім? Хто скаже? А може, його вже й на світі немає. А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою…

— Чинським чорнилом? — здригнувся раптом яничар.

— Так… А що?

— Ніч така темна. Як чинське чорнило.

Він обернувся до Галі, і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько коло себе.

— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.

— Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти на душу найтяжчий гріх.

— Віра Мухаммедова — то не гріх! То — щастя!

— Хай воно згорить, це ваше щастя! Цей гріх замучить мене в неволі, не житиму я, вмру…

Селім не відповів.

Судно здригалося на хвилях, прямуючи вниз по Дністру. Повз судно мовчки пробігала ніч.

— Так де, ти кажеш, живе та жінка, що її Устею звуть? — раптом, ніби на щось наважившись, тихо запитав Селім.

— А тобі воно треба? Десь у Чорногорії живе… Брат її тут був торік, казав мені…

— А брат де?

— Не знаю! Але казав, що приїде ще в село мене побачити.

— Ти його любиш, чи що? — здивовано запитав Селім.

— Люблю. Тільки без надії навіть побачити. Я побачила його очі — блакитні-блакитні, як чисте небо. Такі були б і твої очі, якби ти не був яничаром. Я побачила його добре лице. О, ти не знаєш, що таке добрість на лиці! Я дивилася, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло і поїхав. Казав, що приїде. Йому вже років сорок. А ти… ти розтоптав усі мої надії! Ти навіть зовні схожий на