Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

мовчати? Навіщо казати, що його там не було? Значить, щось таке робив, про що не можна казати!

— А якби він сказав, що був, то ти однак нічого б не довів! — озвався Петро.

— Я саме цього й боявся. Тому все звів на такий жарт, щоб Юхта на мить забув про обережність. Він і забув!

— А Яремко часом не помилився?

— Не думаю.

— Так-так-так… — забарабанив пальцями по облавку Петро. — Ну, а якщо так, то навіщо він пішов з нами в похід?

— По-перше, Гаспареоне може бути серед донців. Спробуй заглянути в обличчя кожному з них. От Юхті й випадає нагода в ним зустрітися в морі. Вже кілька разів він виявляв бажання підплисти до донців та поговорити з ними: «Люблю, — каже, — незнайомий люд». Я не підпустив жодного човна з донцями до чайки: ніколи, мовляв. А по-друге, він міг зробити якусь шкоду на чайках. Нашу чайку, отаманську та ще кілька охороняв Яким. По-третє, він, можливо, має завдання від Гаспареоне: вбити Олександра. Гаспареоне дуже береже свою голову, отож він міг дати таке завдання Юхті.

— Одне слово, ти Юхту не допитував ще? — запитав Петро.

— Та оце ж поїхав з тобою порадитися.

— Правильно! Не чіпай! Я відправлю Йована до тебе на чайку, хай він пильнує. А ми про безпеку Олександра потурбуємося! Якщо Юхта зустрінеться з Гаспареоне, — а ти давай можливість донським лодіям підпливати до своєї чайки, — то треба хапати обох. А я вже там їх допитаю. І ще одне: скажи козакам, що розмовляв з самим Недайборщем і з Олександром. Скажи, щоб уважно стежили за сигналами, які подаватиме сам Олександр із отаманської чайки. Хай Юхта думає, що все йде так, як вони замислили.

— Іще одне: не дає мені спокою ота несподівана відлучка Юхти за горщиком золота, — сказав Клюсик. — Він міг стрітися з людьми Гаспареоне, а ті, гайнувши в Крим, могли передати в Кафі, що ми готові до походу.

— Я теж про це думаю, — відповів Петро.

Козацька армада йшла на Туреччину. Десь попереду спокійно спав Трапезонт. Чи спокійно?

Олександрові не спалося. Він звівся з постелі, труснув головою, намагаючись відігнати від себе нав’язливі думки.

Пішов на ніс чайки, звідки чулися приглушені голоси. Йшов, намагаючись не перечіпатися об козаків, які спали, повкривавшись хто свиткою, хто старим вітрилом, хто повстяною накидкою.

Ще на відстані упізнав голос Джузеппе.

Із суміші кількох мов, які перемішував у своїй розповіді Джузеппе, виходило:

— Так ото ж мені й кажуть: як підеш на кладовище до того пам’ятника… — Джузеппе поглянув на Олександра, який саме надійшов, і вже італійською пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам’ятник у Трієсті, під яким покоїться донья Аннета ді Піццоло… — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: —…То побачиш опівночі, як отой пам’ятник повертає до тебе обличчя.

Йован голосно кашлянув і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ба, навіть моєму другові Джованні стало не по собі! Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся! Але з вас барило. Кажуть: буде, йди! Настав вечір. І от пішов я… Місяць світить — білий такий, мов у саван убрався. А на душі в мене чорно. Але йду. Йду кладовищем, на душі не дуже весело, а тут ще чую, що за мною щось: шелесь-шелесь. Але не озираюся, бо це ж навіть і турок знає: в таких справах озиратися не можна… Доходжу до пам’ятника, бачу: стоїть! Вона! Точно-точнісінько! Стоїть, не ворушиться! А чого б їй ворушитися, як вона кам’яна?

— І це все? — запитав пошепки хтось із козаків.

— Ха! Якби ж то все!.. Стою — не дихаю. І тут бачу: ворухнулася фігура Аннети ді Піццоло, і місяць услід за нею на небі ворухнувся. Я боком-боком від неї, а нога мене несуть не туди! Я глянув на статую і бачу: повернулася вона до мене! То дивилася вбік, а зараз дивиться просто на мене.

Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць.

— Бр-р-р… — пересмикнув плечима Джузеппе. — Холодно щось стало. Може, є в кого чим горлянку промочити?

— Нічого, й так тепло…

Трієстинець розчаровано кахикнув і повів розповідь далі:

— Отже, питає вона мене: «З якої причини з’явився ти тут, о Джузеппе?» Я добропорядний християнин, але коли вночі та ще й на кладовищі хтось запитує, то, звісно ж, стане моторошно. Я відступаю, відступаю, а вона… А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука холоднюща. Тягне вона мене так сильно, що мої скам’янілі ноги відриваються від землі і починають іти. Я ніколи не перепитував чарівних жінок, куди вони мене хочуть вести. Не перепитую й тут. Іду! Йду, йду, озираюся і — о жах! — бачу: кладовища нема. Якийсь степ, якісь гори. А вона веде й веде…

— Куди веде? — перепитав якийсь молодий козачина.

— На той світ веде! — Джузеппе вів далі: —Ну, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар! Якби ще оця каменюка та не була жінкою, то я б її викликав на герць, і все! А то ж жінка! Ну, що ж, думаю, треба заколотися шпагою. Мацаю біля пояса — шпаги нема! Тоді я прикладаю пістоль собі до серця. І так мені шкода себе стало. «Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як?» За ліву руку веде мене кам’яна Аннета ді Піццоло, а в правій руці — пістоль. Почав я хрестити пістолем ту нечисту силу. Не пускає! Думаю: дужче хрестити треба, щоб мої доторки дійшли до неї. Хрещу її з усієї сили, аж іскри з неї летять… А вранці знайшли мене хлопці сонного й обдертого під пам’ятником Аннеті ді Піццоло. А що головне: праву руку цьому пам’ятникові було чимось відбито, а на лобі, плечах кам’яної скульптури Аннети ді Піццоло повибивані ямки завбільшки з кулак. Наче якийсь дикун бив молотком чи зубилом.

Джузеппе зітхнув, крекнув і закінчив розповідь:

— А за кілька днів Трієст облетіла звістка, що сам господь бог позначив пам’ятник Аннети ді Піццоло, перехрестивши її своїми пальцями й лишивши на ній свої сліди. Всі приходили молитися й дивуватися на це диво. А руку з пам’ятника, яку знайшли внизу, віднесли в собор — і тепер до неї прикладаються всі богомольці.

На сході світліло. Вже й місяць поблід, вже й зорі стали пригасати…

Олександр повернувся назад, на корму.

Не спалося, не лежалося.

Все ближче й ближче — турецька земля…

Розділ десятий, у якому Селім-ага здивує і своїх підлеглих, і своїх бранців, і себе самого

Буджацька