Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олександр поглянув на Петра, замислено погриз нігтя й сказав:
— Все це буде добре, якщо турки й справді нічого не знають. А якщо знають, тоді що?
— Не можуть вони знати! — заперечив Недайборщ.
Єфтимій вийняв люльку і почав водити чубуком по карті, як це робив перед ним Недайборщ.
— Тоді виходить ось що, — сказав Петрунін. — Запорожці, висадившись на березі, йдуть на кишла. Якщо турків там немає, то вони запалюють казарми та сусідні будинки і йдуть далі. Донці, які йдуть на топ-хану, і ті, які обійдуть місто з півдня, йдуть на зближення з запорожцями — тобто до центру. Створиться враження, що ворога оточено, і в турків зчиниться паніка. Донці йдуть назустріч пожежі, котру вчинять запорожці, а запорожці — назустріч пожежі, яку розпалять на другому кінці міста донці. Гірше буде на воді. Якщо турки попереджені, то йти на абордаж важко. Зрештою, обстріляємо кораблі з наших гармат, що є на кожній чайці, і заженемо турків у трюми. А далі треба блискавично кинутися кільком чайкам впритул і підірвати порохом турецькі кораблі. Хлопці примоцовують чайки до турецьких кораблів, запалюють гноти — і вплав добираються назад.
— Мені ще не все ясно з тим, що робитиметься на воді, — сказав Олександр. — Я гадаю, донцям треба бути готовими до такого. Як тільки в турецькому тилу почнуть вибухати чайки з порохом, донцям треба негайно кидатися з баграми на турецькі кораблі… Ще я знаю у вас непогану річ, вона хоч і ризикована, але ефективна. Береться барило з порохом, насаджується на ратище, запалюється гніт — і все це господарство викидається туркам на галеру. Після вибуху треба негайно забиратися на галеру і продовжувати бій. Є ще один варіант з пороховими барилами: кидати їх до веслярів. Але треба знати, хто на веслах.
— Гукнемо: «Пугу! Пугу!» Якщо невільники, то серед них неодмінно хтось озветься: «Козак з Лугу!» — сказав Недайборщ.
— Турки теж можуть так озватися, — уточнив Петро. — Козацький клич вони знають. Треба кинути клич: «Кидай весла!» І якщо хтось не підкориться наказові, тоді хай начувається.
— Шкуру здеремо, будь певен!
Гнівно промовив Олександр:
— Я знаю: яничари, сипахи, капиджі — це звірі. Але ж не можна повторювати чужих звірств!
— Козаки так ніколи не робили! — похмуро відповів Недайборщ.
— Я все це знаю і тебе про це не питаю! Але ми воюємо з військом. І я обіцяю: якщо когось застукаю на звірстві — тому буде смерть!
— Жорстоко, але правильно, — погодився й Петрунін. — Але зрадників, якщо хто попадеться, я каратиму сам — і ти мені, Олександре, не указ!
— Я сказав ясно: ніякого звірства! — жорстко мовив Олександр. — Полонених сипахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери! Хай веслують. А потім обміняємо, за одного турка — одного християнина. Так і передайте своїм козакам.
— Передамо, — погодився Недайборщ. Петрунін кивнув головою.
— Далі. Невільників-чоловіків беремо з собою, невільниць-жінок — теж. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправляємо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок.
— Ясно, — озвався Недайборщ, — але я не згоден. Їх можуть перестріти по дорозі турки. Може бути так, що ескадра Шакір-реїса вже біля Ячакова. Що дві галери з мирними людьми зроблять проти ескадри? Та ще й турки довідаються про те, що ми вже тут, і кинуться назад, до Стамбула. А ми їх повинні бити нарізно!
— А якщо підуть ті галери через Босфор Таврійський?
— Ескадра при Кафі може перехопити. Так чи інак — нам треба брати Кафу, і тільки тоді відпускати галери на північ.
— Мабуть, з цим треба погодитися, — сказав Олександр. — Хай галери йдуть з нами, а там щось придумаємо. Хоч це й ризиковано. Ясно?
— Та ніби… Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.
— Як каже Клюсик: вені, віді, віці!
…Море було спокійне; дув попутний вітер. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю.
— Ну, я пішов досипати, — мовив Петро. — Завтра буде у нас тяжка ніч…
Але поспати цієї ночі йому не довелося.
За півгодини після наради прибув зі своєю чайкою Клюсик.
— Якого біса ото вночі з чайки на чайку гасаєш? — запитав вартовий. — Отамани сплять.
— Мені треба Петра Скрипника. Пильна справа.
Отак! Недаремно ж ото Скрипник тривожився на військовій раді про те, чи справді козацький флот іде на Туреччину таємно від ворога… Клюсик приніс перший сигнал тривоги.
— Яремко сказав мені, що чув голос Юхти Ілька в ту ніч, як десь зник Яким, — розповідав Тиміш. — Не так його голос, як те, що його впізнав Яким і назвав. Ну, я й вирішив перевірити.
— І запитав у Юхти, чи він був на чайці тієї ночі? А Юхта, звісно ж, сказав, що ні? — запитав Скрипник.
— Я запитав, але не так, як ти думаєш, — заперечив Клюсик. — Я заховав свою люльку і почав шукати, де вона поділася. Ну, козаки, звісно, почали кричати, що вони нічого не знають. Тоді Яремко, — я його підучив — гукнув, що я, певне, загубив свою люльку, коли відводив його з хлопцями на чайку перед походом. «Ти тоді, Тимоше, п’яний був і міг її випустити з рота. Та й випускав двічі». Я нагримав на малого, а далі й кажу: «Не інакше, як хтось із хлопців підібрав її тієї ночі. Уранці б я її знайшов, бо я перший прийшов до чайки». Хлопці дивуються з мене, а я ще дужче серджуся й починаю чіплятися до кожного: «Тодосю, ти вночі був біля чайки, коли я люльку загубив?» — «Ну, був, разом з тобою!» — «Тю ти, а я й забув! — кричу, щоб усі чисто чули. — А ти Омельку?» — «Не було мене там! Мало де ти ходив і що губив. Чого присікався?» — «А ти, Ільку?» — питаю в Юхти. «Та не був я там! — відповідає. — Я в себе в курені спав!» Ну, я інших почав допитувати, з десяток хлопців перепитав, а потім як скрикну: «Тю ти, холера! Таж вона у мене в кишені!»
— То що? — блиснув очима Петро.
— А те! Якщо Юхта був на чайці, то навіщо йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк», після закриття браузера.
