Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Пан Станіслав умудрився-таки погнати коня вперед і тепер утікав до Карадагу, а за ним гнався пан Адамек і кричав:

— Кажи: виказав? Кажи: виказав?

Пан Станіслав, спинившись на безпечній відстані, закричав:

— Ну так що? Якби не виказав, то нам би голови постинали!

— Пся крев! — сплюнув пан Адамек, зупинивши свого коня. — Зараз ти поїдеш до Амета Киримли. І я йому все розкажу!

— Він нам повідрубує голови!

— Ми мусимо визволили Влодзімєжа і Євгеніуша!

— Я боюся! Я не поїду!

— Твоєї голови мені не шкода. Шкода, що зняли з пліч голову отого московита, а не твою, собачу!

Пан Сулятицький погнав свого коня вперед. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панам Влодзімєжеві та Євгеніушеві вони не потрібні. Ніхто їх уже не врятує. Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По-перше, так битися не можна. По-друге, грошей він не побачить. По-третє, пан Сулятицький у відплату за образу забере собі оте Куряче Горло, тільки-но добереться до України. А чи добереться пан Адамек, це ще ми побачимо. Та й пан Сулятицький ні до яких розбійників з паном Адамком не поїде.

Він оглянувся на пана Адамка і закричав:

— Не їдьте до розбійників! Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності.

— А я кажу, що поїдеш! — озвався пан Адамек. — Ти присягався життям і честю своїх товаришів. Давав слово гонору!

— Розбійникові слово гонору, то тьфу! Він не дотримуватиметься ніяких присяг, коли довідається про загибель товмача.

Пан Станіслав різко спинив коня. І тільки-но порівнявся з ним пан Адамек, Сулятицький ударив ножем у горло коня переслідувача. Кінь захрипів. Пан Адамек упав, а на нього перекинувся кінь і забився в смертельній агонії.

— Стій, негіднику! — простогнав пан Адамек і зомлів.

А пан Славек помчав уперед. Тільки їхав він уже не на Карадаг, а лівіше, далі від того місця, де вмирав пан Адамек, задушений конем, що звалився на нього.

За півгодини галопу він пустив коня риссю. Подумав: «А може, цей дурень Адамек усе-таки вибрався з-під коня? Дурням таланить. Та й ножа треба забрати».

Він повернув назад, їхав уже більше, ніж півгодини, — втомився кінь та й темрява впала на землю.

Та коли він наблизився до коня, що плямою чорнів на дорозі, пана Адамка там не було.

«Однак здохне… А не здохне — татари вб’ють!» — подумав він.

…Аж під ранок дістався пан Адамек до бескидів. Немилосердно боліло розбите коліно, всередині все нило, мов поодбиване.

— Пане Амет Киримли! Пане Амет Киримли!

Карадаг мовчав. У небі сльозинами блимали рясні зорі…

Розділ дев’ятий про військову раду в морі, про таємну розмову Клюсика й Петра, про трієстинця Джузеппе та нечисту силу

Олександрові снився сон.

Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як він уві сні вигукує якісь слова й скрегоче зубами. Знову нервово засіпалася щока.

А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері-гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто, загарбане турками, з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з морем.

Снилася йому Устя-невільниця, яка доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях’я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград-ягода, а чорне — це листя.

— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — це найкращий колір.

— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя чорне. А червоні ягоди — то кров мого серця.

— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?

— Бо сліз багато в ньому. Колись море було до дна прозоре й солодке. Та прийшли вороги, забрали людей в неволю й повезли через море. Плакали полонянки, сльози їхні в море капали і прогіркло море й просолилося навіки, і Чорним відтоді назвали його.

— Устю, то це виходить, що мою землю обмиває ціле море сліз…

А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитно-синім, а виноградні грона перетворилися на бойові строї запорозьких чайок. І ось уже бачить він, як тії чайки йдуть на Трапезонт, а над ними — чорні-чорні хмари.

І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла та люті, що він одразу розуміє: то очі його ворога. Зміїний погляд чиїхось чорних, ніби знайомих, недавно бачених очей…

Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе торсонув Олександра за плече, і він прокинувся.

— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому.

— Добра ознака, — озвався Джузеппе.

— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.

— А чорногорці кажуть навпаки. Правда ж, Йоване?

Йован щось промугикав у темряві.

— Де Недайборщ? — запитав Олександр. — Покличте його сюди, треба ще раз подумати над диспозицією бою.

— Карпа до султана Ях’ї кличуть! — пішло по чайці.

Через хвилину надутий, як сич (його тільки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра. За півгодини прибув на своїй лодії Єфтимій Петрунін.

Прикриті шатром із старого вітрила, вони знову розклали карту і при світлі свічки, яку запалив мовчазний Йован, почали мудрувати над тим, як краще провести наступний бій.

Єфтимій був здоровенний, він сидів у чайці, ніби трохи боявся, що вона може затонути від його ваги. Обличчя його заросло бородою, з рота стирчала люлька, як і в Недайборща.

— Оце — Трапезонтська бухта, — показував Карпо мундштуком люльки по карті. — Власне, місто ось де, — він швиденько обвів чубуком коло. — Далі, ось тут, були порохові склади. Ось тут, збоку, гармати. Військо, якщо ми прибудемо вночі, сидітиме в кишлах, отже…

— Якщо те військо справді там і його ніхто не попередив, — докинув слівце Петро.

— Досить придумувати казок, — різко перебив Недайборщ. — Ще такого не придумано, щоб думки перелітали за вітром… Ми йдемо швидко. Хто ще швидше за нас може прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто! Отже, нічого вигадувати!

— Гаразд! — сказав Петро. — Давай по суті!

— Отже, — вів далі Недайборщ, кинувши лихим оком на незрушного Петра, — висаджуємося на березі. Дивись, Єфтимію, де висаджуються твої. І добираємося двома загонами до порохових складів та кишел. Тим часом сто п’ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Якщо