Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я розумію, чому такі у вас козаки. Запеклі.

— А вони нічого не мають: ні золота, ні влади. Тільки своєю запеклістю й тримаються! Та ще любов’ю до своєї землі, яку не хочуть оддавати нікому.

— Не оддають України туркам, а самі опинилися під поляками!

— Нічого — від поляків відіб’ються теж!

— З Москвою, чи що?

— А ти не смійся. Бо твоя Османія ще плакатиме кривавими слізьми після таких смішків. Тобі не зрозуміти. Я не житиму — мій народ житиме. Я — як гілка на дереві. А ти — відрубана гілка, ти патик у чиїхось руках.

Селім мовчав, не сперечався, не перебивав дівчину. Він про щось думав. Далі обернувся на палубу, гукнув у ніч:

— Урхане! До мене!

— Що там іще? — невдоволено пробурчав у темряві Урхан.

Селім щось сказав йому по-турецьки. Галя не зрозуміла, хоч уже навчилася багато чого. Напевне, не все второпав і Урхан, бо здивовано витріщився на ода-баші. Селім закричав, зриваючи голос:

— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий наказ!

Обличчя Урхана витягнулося.

— Ти не розумієш? Одвези дівчину додому! А я з рештою орти повернуся, як тільки судно вийде в море. Все!

За кілька хвилин судно пристало до берега. Ще згодом десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Ода-баші підійшов до дівчини:

— Прощай, Галія! Вертайся в свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. І ні про що не питай. А то я ще передумаю.

Він схопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини затріщали кістки, забило подих, запаморочилося в голові, і поцілував. Поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:

— Рушай!

Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях…

Розділ одинадцятий, у якому автор спробує розповісти про морську та сухопутні баталії при Трапезонті у квітні 1623 року…

І знову навколо ніч.

Козацька армада, не зупиняючись, ішла на південь.

При заході сонця побачили вдалині сині гори. Вони сторожко визирали з-за обрію, мовби видивляючись, що то робиться на морі.

На чайках мовчали. Всі вдивлялися в синьо-рожеві гори, що хмарою повисли на обрії.

Ніч упала швидко. І вітер, що досі гнав чайки, ущух.

— За весла! — пролунало над морем.

Козацький флот не зупинявся й на хвилину…

Клюсик, як тільки стемніло, підкликав до себе Яремка і дав йому в руки якусь річ.

— Оце, хлопче, бурдюк з-під вина чи кумису. Дуже гарна річ. Прив’яжи до себе і нічого не бійся. Як скине хвилею чи ще чимось у море, то надувай його, зав’язуй і тримайся, — все буде гаразд. Не втопишся… Ось глянь, як це робиться, — і Клюсик почав надувати мішок.

— А зброю ви мені дасте?

— Зараз — ні, — сказав Клюсик. — Зброя потрібна дорослим. А ти ж і стріляти не вмієш… І взагалі — сиди у схованці…

Козаки дружно налягли на весла, і чайка продовжувала свій політ по хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка.

На кормі біля керма сидів козак Тодось і вигукував:

— А ще — раз! А ще — два! А ще — раз! А ще — два!

І весла, слухаючись його наказу, опускалися та підіймалися, підіймалися та опускалися, з силою б’ючи по воді, спінюючи її, і вона фосфорично світилася…

Ілько Юхта гріб разом з усіма козаками, його сильні, кощаві руки міцно тримали весло. Він гріб і думав про свої та сеньйора Гаспареоне справи. Все поки що йде як слід. Трапезонт — на обрії. Він, Ілько Юхта, за наказом сеньйора Гаспареоне встиг послати в Кафу своїх гінців. По-друге, він умудрився-таки намочити порох майже у всіх козацьких чайках, і не лише Якима зняв з поста й пустив під кригу в ту ніч перед походом. Під час бою, коли козаки виявлять, що порох у них змокрів і не горить, почнеться паніка, безладний відступ під вогнем турецьких гармат. Саме під час паніки він і має застрелити Олександра-Ях’ю. Як тільки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що порох мокрий, він накаже козакам гребти назад, до Недайборща й Олександра. І тоді він, Ілько Юхта, вистрелить майже впритул. Для більшої певності він стрелить з обох пістолів одразу й кинеться в море. Два бурдюки, що їх сховав він під сорочку, допоможуть триматися на воді. Треба тільки встигнути їх надути. Та добре б прив’язати до пояса баклажку з оковитою.

І зараз згадався йому Яремко. «Чому це гяуреня не спускає з мене очей? Невже він, ховаючись тієї ночі на чайці, чув, як я задушив Якима, а тіло вкинув у воду? Може, чув і те, як я наливав води у барила з порохом… Але чому тоді мовчить?»

Щоб прогнати страх, він почав думати про інше.

Цікаво, якщо він уб’є Олександра-Ях’ю, скільки одержить за це від великого візира? Папа римський Олександр Борджіа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатів. То було ще тоді, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем — теж претендент на престол. Його треба було знищити. Претендент вчинив заколот. Заколот було придушено, але Дзем утік у Європу, довго там тинявся і потрапив до лап папи римського Олександра Борджіа. Папа одразу ж повідомив про це новому султанові. І все, претендента було отруєно. Зрозуміло, Ілько Юхта чи сеньйор Гаспареоне — не папа римський, але ж і небезпека від Ях’ї значно більша.

Ілько Юхта розстебнув сорочку і далі гріб разом з іншими козаками. Ні, особливо старатися не треба. Не треба перетруджувати рук, а то тремтітимуть і постріл не буде влучний. Крім того, якщо вдасться вбивство Олександра-Ях’ї, то Ількові доведеться ще довго плисти до берега, а це чимала відстань.

Було вже зовсім темно, ось-ось мав зійти місяць. Весла тихо опускалися в воду й підіймалися з неї, хвилі перекочувалися на відстані витягнутої руки. Якби не вітрило, то чайку вже й за півмилі не можна було б розгледіти у воді — так низько вона сиділа.

— Змінитися біля весел! — почувся наказ. І козаки, які були вільні, не стишуючи ходу суден, почали по черзі змінювати своїх товаришів. Ілько Юхта з насолодою розтис закляклі долоні й побачив, що за його весло взявся Яремко.

— Ти куди, малий? — криво всміхнувшись, запитав він. Та в цей