Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Правильно, хай привчається!

Приємно й радісно в гурті виконувати якусь роботу.

— Раз-два! Раз-два… — Руки увійшли в ритм, працюють самі собою. А голова чомусь думає то про сеньйора Гаспареоне, то про Юхту, який щойно сидів за оцим веслом. Сьогодні, як одна лодія донців ішла поряд з їхньою чайкою, Яремко перехопив погляд Юхти й побачив чоловіка з бородою й перев’язаним оком. Наче й голос його здався знайомий-знайомий…

На отаманській чайці сиділи, накрившись старим вітрилом, Олександр, Недайборщ і Петрунін.

— Йдемо точно, — підсумував Недайборщ. — За годину будемо коло берега.

Єфтимій Петрунін погладив бороду і засміявся:

— Чудеса та й годі! Серед моря ідемо, верст ніхто тут не лічив, а він знає, де ми й що ми…

— Ну, це ще не чудеса, Єфтимію, — повернувся Олександр до Петруніна. — Люди ще не таке попридумували! Пора тобі повертатися до своїх і готуватися до бою. З тобою йдуть п’ять чайок з лівого крила, з правого боку виходять на берег ще п’ять разом з твоїми. А ми — просто на порт.

Вийшли удвох із намету. Стали обличчям до півдня.

— Ніби знову вітерець підіймається, — промовив Єфтимій.

— Козакам легше буде. Не так руки натрудять.

На небо викочувався місяць — великий, важкий, мов велетенська червоняста куля.

— Гармати перевіряв? — запитав Олександр у Недайборща, який теж вийшов із намету.

— А що з ними станеться? Гармати — як треба. Шкода, що не при всіх гарматах є полотняні картузи.

Це була новинка — полотняні картузи. Порох тримали в спеціальних полотняних мішечках. Під час бою кожен такий мішечок без зайвого відмірювання вкладали в гармату — от і весь заряд! Та от вийшло так, що лише на половині чайок цю новинку було запроваджено

— Шкода, що пізно про це подумали. Стріляли б удвічі швидше.

— Та якось-то буде, — відповів Недайборщ. — Після Трапезонту зробимо все, як треба.

— Атож… «Якось-то буде». Треба все розраховувати.

До борту чайки підійшла донська лодія. Петрунін потис руки, поцілувався з Олександром, Петром та Карпом і переліз у своє судно. І за хвилину почувся над морем його владний голос: Єфтимій давав перед наступним боєм останні розпорядження.

З темряви виплив Трапезонт. Чайки беззвучно наближалися до порту. Вже запорожці поопускали вітрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче підійти непоміченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носі чайки і мружачи свої кошачі очі, пошепки лічить:

— Уне, діє, тріа…[117] Знову галери… Це вже п’ять, шість… А то що за диво таке?

Праворуч стояла справжня громадина. Спершу могло навіть здатися, що то острів. Але ні, то була велетенська галера.

— Ага, це ж ота сама галера, що її збудували венеціанці, а через півроку захопили турки, — здогадався Клюсик.

Сяяв місяць, вибравшись уже на чверть неба.

Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубі — ні душі.

Ближче, ближче… За Клюсиковою чайкою пливе ще кілька — три, чотири, п’ять. Тихо-тихо… Цікаво: хто перший зробить постріл?

Ось галера вже закрила собою півнеба…

— Хлопці, якщо вони всі сплять, то йдемо на абордаж, — шепоче Клюсик. І чує, як далі передають хлопці один одному:

— Готуватись до абордажу!

І саме в цю мить Тиміш помічає якісь дивні кілки на галері. І здається йому, що ті кілки повільно повертають за чайкою.

Клюсикові миттю пересохло в горлі. «Мушкети!» — раптом здогадався він.

Що ж робити? Як-то — що робити? Стріляти з гармат в упор.

Треба вийти з-під прицілу мушкетів та гармат галери.

І чайка, мов спіткнувшись на місці, кидається в інший бік.

Більше думати ніколи. Занімілу тишу роздирає мушкетний залп. Град свинцю осипається перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати і зманеврувати. Молодці!

— Бий з гармат! — гукає Клюсик.

Гримнуло… Все пойнялося димом…

— Добре, хлопці! Перезаряджай!

Пораються козаки біля гармат.

— Стріляй! — нетерпеливиться Клюсикові.

Зашипіло, задимилося, закурилося, захарчало — і, нарешті, одна гармата незграбно виплюнула ядро в воду.

— Якої холери? — люто вигукнув Тиміш.

— Порох… — почулося з сусідніх чайок. — Що з порохом? Чому не горить порох?! Мокрий, чорти б його забрали!

І, перекриваючи галас кількох десятків козаків, раптом лунає одчайдушне:

— Зрада! Зрада! Зрада!

— Хлопці, назад! — одчайдушно вигукнув Клюсик. Не час допитуватися, хто ж перший вигукнув: «Зрада!», хоч Тиміш добре пізнав голос Юхти. Зараз головне — відійти без жертв.

Та пізно! Чайку наздоганяє-таки другий залп з галери. Хтось із козаків зойкає, хтось мовчки падає у воду.

— Веслуй назад! — командує Клюсик.

— До Недайборща! — гукає Юхта. — Помочі треба.

Поряд з Юхтою діловито горне веслом хвилю Йован.

Чайки відходять назад від галери. Навздогін їм летять кулі.

Потім на галері лунає розкотистий вибух. Ага! Це б’ють турецькі гармати. Але перші ядра пролетіли десь збоку.

— Відходь, хлопці, ще далі відходь! — мало не плачучи, кричить Клюсик. — От же іродові душі! От же біда яка!

Повз Клюсикову чайку промчала чайка отамана. На носі стояв Недайборщ.

— Чого тікаєте! — гарикнув він, вийнявши люльку з рота.

— Порох мокрий!

— Де Олександр? — загаласував Юхта. — Олександра Чорногорського сюди! Зрада!

У напівтемряві вийшов хтось із намету.

— Та ось же він і є, Олександр! — кивнув головою Недайборщ. — У нього й питай!

Пролунали два постріли. Але чоловік, який вийшов з намету, не впав. Кулі просвистіли мимо. Йован устиг ударити своєю ручиською по руках Юхти й навалився на нього.

— Давайте цього вовкулаку сюди! — гукнув чоловік, який вийшов із намету, і всі впізнали голос Скрипника. — Але щоб живого!

Юхта відбивався щосили, ледь чайку не перевернув, але вирватися з рук Йована було немислимо. За кілька хвилин чорногорець переніс Юхту на отаманську чайку.

— Півсправи зроблено, — витерши з чола чи то піт, чи то солоні бризки хвилі, промовив Клюсик. — А тепер займемося галерою.

Вся бухта мов чекала перших пострілів. Ожили гармати на галерах, усе заворушилося на березі, шум, гам, гелгіт знявся у всьому місті. Запорожці й донці, які мали висадитися на берег з лівого боку, наткнулися на сильний опір турків. Та козаки стрибали з човнів просто у хвилі й бігли на берег, рубаючи шаблюками.

— Вперед! До кишел! — вигукнув Єфтимій Петрунін. — Усе, що по дорозі, пали! Хай буде переполох!

І от уже запалали яничарські казарми. Загорілися будинки та склади, піднялося полум’я над Трапезонтом.

Ніби у відповідь, спалахнуло й з правого боку. Там теж висадилися козаки й донці. І тоді здійнялася паніка в місті. Оборонці Трапезонта побачили, що козаки йдуть на них з двох боків, затискують у лещата… Залунав одчайдушний галас, чулися команди, яких уже ніхто не