Рина Мир - В обіймах ночі, Рина Мир

Глава 30.2. Визволення

Глава 30.2. Визволення

 

Стася

Руки й ноги тремтять, коли чоловік підходить до мене ближче та намагається запихнути в мене жирнючий бургер. Суне мені його в закритого рота, а через ніс я відчуваю, що м’ясо в ньому протухло і занадто смердить. Я відвертаюсь і махаю головою, щоб тільки він не всучив мені гидоту до рота. Мугикаю та плачу від безвиході.

– Ну, що ж, ти сама винна, кралю, – запихає бургера собі до рота, а мене верне від одного погляду на це видовище. – Не хочеш їсти, то я за тебе з’їм, – і справді з’їдає його до останньої крихти. Навіть пальці облизав, що були в соусі. Феее… – Я нікому не скажу, що ти відмовилася від їжі. Окей?

 Та мені геть байдуже! Скоріш би тільки руки розв’язати й втекти звідси. Тру мотузки об батарею, до якої прив’язана, але вона занадто довго перетирається. Ганадто міцна й витривала. Поки той знову сів доїдати наступного бургера, я намагаюся звільнитися від кайданів.

Вже через кілька хвилин я чую чужі голоси та звуки розбитих меблів у суміжній кімнаті, що падають на підлогу.

– Де моя дочка, ти мені скажи? – чую, що кричить голос батька, але я не вірю своїм вухам.

– Тато!? – дивуюся ще більше, коли до мене доходить розуміння, що це насправді він, бо голос повторюється. – Не може бути!

Я навіть не молилася, щоб він прийшов за мною. Навіть у думках не було жодного сподівання, що батько може прийти. Він же не любить мене. Він відмовився від мене. Я пішла з дому, а він сказав більше не повертатися. Ще в суді, коли я виступила на стороні Тіма, батько сказав, що я йому більше не дочка. Але чому він тоді прийшов? Невже Тім попросив допомоги? Не вірю в те, що мій тато повірив Тіму й прийшов мене визволити.

Покидьок, що сидів зі мною в кімнаті, спохватився та поклав тацю з бургерами на підлогу. Йти з кімнати не ризикує. Просто стоїть і очікує, що ж буде далі. Але далі… О, ні… Він дістав з кишені пістолет і наставив його не двері. Боже мій… Що зараз буде?

Ззовні чую крики та звуки бійки. Не знаю, хто там ще знаходиться, але я дуже боюсь. Коли двері до кімнати відчиняються, входить і справді мій батько, але потрапляє на дуло пістолету.

– Руки за голову! – наказує озброєний покидьок моєму батьку, а я починаю молитися за нього. Не хочеться зараз побачити те, як його уб’ють. І нехай у нас із ним не найкращі стосунки, але він все-таки мій тато…

Батько очікує кілька секунд і починає повільно підіймати руки за голову. В нього теж мається в руках пістолет, який він тримає міцно і не відпускає. Несподівано батько робить різкий рух і вибиває пістолет з руки супротивника. Той, не розуміючи, що відбувається, одразу кидається на підлогу за зброєю, але батько вправно з ним розправляється та одягає на нього наручники. Не був би він прокурором, якби не міг вправно впоратися із злочинцями за кілька секунд. Лиш зараз я розумію цю істину та починаю гордитися своїм татом.

– Донечко… – він кидається до мене та одразу перевіряє чи я ціла, чи немає жодних ушкоджень і синців. Коли переконується, що мене не били, видихає. Потім швидко знімає з мене мотузки, а я кидаюся йому на шию, заливаючись слізьми. Нарешті наступив той момент, коли я можу побути слабкою та віддатися своїм емоціям.

– Слава богу, ти жива із тобою все гаразд. Навіть не уявляєш, як я переживав.

Його слова лягають цілющим бальзамом на мою зранену душу. Я розумію, що він і справді мене любить і завжди любив. Можливо, я не розуміла його, а він – мене, але тато не припиняв мене любити. Про це говорять зараз його міцні обійми. Я ж його дочка.

До кімнати заходить Тім і теж кидається до нас.

– Стасю, кохана… З тобою все добре? Як же я хвилювався за тебе.

Батько розриває наші обійми й дає нам з Тімом обійнятися. Ще не розумію до кінця, що сталося і як тато з Тімом порозумілися, але потім… Все потім. Зараз це не важливо.

– Мені доведеться з вами серйозно поговорити, – суворо каже батько. – Але це вже вдома. Там ви розповісте нам з матір’ю все. А зараз поїхали додому. Мої люди арештують цих трьох сволот і з ними я вже завтра в поліції розберусь. А з вами сьогодні, – якось занадто офіційно звучали його слова.,

Але те, що батько сказав, що ми всі разом поїдемо додому, вселяє віру в те, що він прийме Тіма. Інакше й бути не може.

***

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍