Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Розділ 38 РИТА

— Я... Хоч би як дивно це прозвучало, — плутаюся я в словах і навіть нервово сміюся, — але ми з Салазаровим схожі. Точніше, не схожі, але з нами... сталося дещо... давно. Давно. Ми ніби родичі. Не по крові, звісно.

— Тобто прямої відповіді можна не чекати? — Артур киває сам собі й хмикає.

Нарешті він наближається до дивана і нахраписто цілує мене, не залишаючи можливості чинити опір. Я чіпляюся за міцні руки, ніби мені потрібна підтримка.

— Я зараз прямо ось скажу, — він розстібає мою кофту, — щоб... Без "А" і без "Б". Люблю трахатися і тебе тільки... Про тебе тільки думаю, тому й кажу вічно, що хочу тебе. Мені зараз прям треба. Тебе треба. Ось зараз. Ось треба, — шепоче він, оголюючи мої груди.

— Звичайно, — з дурною бадьорістю відгукуюся я. — Артуре, я теж...

Але слова губляться в лихоманці наших жадібних поцілунків. Після кількох обопільних стогонів ми опиняємося на килимі, і Резник вбивається в мене на позамежній швидкості. На такій швидкості точно щось або хтось розбивається, але я просто приголомшено спостерігаю за рухами наших тіл.

Артур уникає дивитися в бік мого обличчя, але коли в мені щось надламується і я метушливо притискаю скуйовджене волосся до себе, то він підіймає голову і дивиться на мене вже чистим розплавленим сріблом, бо...

... бо я повторюю майже пошепки й не можу зупинитися:

— Не можу без тебе, — цілую його обличчя, а Артур видає незрозумілі звуки, бо прагне ще глибше в мене проникнути, — не можу без тебе.

Як я можу мовчати, якщо це — те, на що перетворилося моє життя?

Кожен його рух стає нестерпно ніжним наприкінці, і моє тіло охоплює озноб. Тепер я уникаю його погляду, але Резник тримає мою голову прямо і фіксує своїм фірмовим жестом.

— Це добре, — наполягає він напівголосно. — Прям супер добре, Рита.

Потім я намагаюся застебнути кофту, а його руки заважають навіть на сантиметр повернутися. Він притискає моє тіло до себе, але не обіймає. Цієї глибокої ночі, у напівтемній вітальні та з тотальною тишею за вікном, здається, що щойно минули роки після того, як Резник переступив через поріг.

— У мене є сестра, — раптом каже він, коли я вже підходжу з посудом до кухонного столу. Я акуратно посуваю до хокеїста всі потрібні тарілки, але він ніби не бачить їх.

— Точніше, я типу загубив її, — хрипло продовжує Артур. — Мама померла, і опіку оформили на... старшого брата, точніше спочатку на дядька, але потім вони переграли. Мій брат теж, до речі, був хокеїстом, а потім... Неважливо, мама померла... а мені не було вісімнадцяти. Було тільки шістнадцять і тоді я пішов у хокей.

— Це було... давно, — наважуюся я продовжити бесіду, коли його мовчання затягується.

— Так, — різко підіймає він на мене голову. — Щороку намагаюся викупити в них... право на опіку.

Я відсуваю дві тарілки й наповнюю наші склянки виноградним соком. Це мій улюблений вид солодкого напою і я підсадила на нього і Резника.

— Вони... вони погано з нею поводяться? Не дозволяють приходити на твої матчі?

— Мені потрібно зателефонувати сьогодні деінде, — ледь виразно каже Резник замість відповіді. Дістає телефон, щоб прокрутити його в долоні.

Хочу стягнути з нього бейсболку, і боюся, що не витримаю і безглуздо обійму його всім тілом. Це до жаху дивний і незвичайний вечір. Добре, що я запалила всі лампи на кухні.

— Я тоді залишу тебе, — делікатно відгукуюся я.

Але коли підіймаюся, Артур кидається до мене для того, щоб зупинити.

— Ні, та я не те мав на увазі... Без проблем, можу і при тобі з нею поговорити. Тут. З тобою.

— Але, напевно, краще, якщо з нею ти поговориш без... напруження і зайвих вух, — повільно вимовляю я. — А скільки їй років, виходить?

— Майже вісімнадцять, — на його обличчі смикається м’яз. — У неї... Їй поставили купу діагнозів. Дебільних, неправильних. Вона в спецустанові... живе. Настя... моя сестра, я ж добре її знаю, я з нею виріс. Вона завжди була особливою, — з палкістю підвищує він голос, а потім підкреслено дивиться мені прямо в очі. — Її не потрібно лікувати. Вона — найрозумніша людина, яку я знаю. За винятком, блін, Кувалди, — кривиться він, — але йому про це знати необов'язково, та й узагалі він повний мудак.

Артур навіть не дає мені можливості відповісти й тут же набирає на телефоні номер.

Але вже на другому гудку він підводиться на ноги та невизначеним жестом намагається показати мені, що все-таки вийде в сусідню кімнату.

Я чую, як він починає розмову з сестрою в коридорі. Примушую себе подумки відвернути увагу на що завгодно, бо не хочу підслуховувати таку розмову, навіть не навмисно.

Пальці самі собою клацають по сенсорному екрану мого телефону.

Я зустрічала згадки дядька і брата Резника в численних публікаціях про капітана "Скалозубів". Не пригадую, щоб інформація про сестру зустрічалася часто.

Натикаюся на її фотографію, коли розмова в коридорі стає гучною.

І... вау, немає потреби відвертати увагу на "щось", щоб тільки не підслуховувати, бо я готова роздивлятися дівчину на світлині довго й уважно.

Вона не просто красива — навіть не "підніми-свою-щелепу-с-підлоги", — ні, Анастасія Резницька — приголомшливо і майже протиприродно прекрасна. У ній просто не може бути вади, бо досконалість неможливо розібрати на деталі.

Тут на зображенні їй десь чотирнадцять і навряд чи вона перетворилася на бридке каченя або втратила красу з роками.

У її темних великих очах — нехарактерна для такого віку спокійна мудрість.

— Я приїду, послухай же, — знову підвищує голос Артур у коридорі. — Настя, я обіцяю!

Я чую уривки її співучого голосу: вона відповідає теж на підвищених тонах, але значно спокійніше. Настя явно відмовляє йому.

 Моя долоня гортає іконки із зображеннями далі, майже бездумно. Тут пошуковик видав усі можливі результати фотографій, пов'язаних з Артуром Резником.

Щось привертає мою увагу на одному з мініквадратиків із зображенням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍