Зигмунт Мілошевський - Безцінний

— Є, — тихо відповіла Лоренц.

— Отже, знаєш, про що я кажу. Розповім вам — і підете собі, гаразд? І так буду змушена сидіти тут із демонами, яких ви викликали.

Чемно кивнули головами.

— Востаннє я бачила Гайна через кілька місяців після того, як він вийшов без жодних пояснень у липневу ніч, якраз перед святом Івана Купала. За кілька днів зчинилося пекло, ніхто не розумів, що відбувається. Нібито росіяни пішли, але швидко з’явилися німці. У Львові, мабуть, діялися страшні речі, я сиділа у Підгірцях, мешканці нас любили, там почувалася більш-менш безпечно. Восени раптом з’явилися німці. Пізно ввечері перед будинком зупинилися два автомобілі й вантажівка, чорні мундири СС. Я запанікувала, не знала, що робити, заховалася за портьєрою у вітальні, наївна дитина.

Бабуся Бортник знову замовкла, цього разу її ніхто не квапив.

— Вони зайшли в помешкання, як до себе додому, — продовжила за хвилю. — Я ніколи в житті так не боялася. Вирішила, що якщо мене знайдуть, то я вдаватиму єврейку, трохи знала ідиш. Навигадувала собі, що тоді вони гребуватимуть до мене доторкнутися, вб’ють на місці, хтозна, а може, навіть вишлють до гетто. І тоді почула офіцера. Видавав їм команди так, ніби дресирував неслухняних псів. Тихим, але твердим голосом, який не терпить заперечень. Добре знайомим мені голосом Генрика Ашкеназі. Я не розуміла, що коїться. Голос, який стільки разів у цих кімнатах розповідав мені смішні історії і нашіптував ніжні слова, тепер наказував німецькій банді. Я думала, що це збіг обставин, але боялася поворухнутися, а тим паче визирнути, аби переконатися, що це він. До того ж я не вірила, що це може бути він.

— Ти ніколи мені про це не розповідала. Тридцять років живемо разом, а ти ніколи мені про це не говорила. — У голосі онуки Наталки було чути глибоку образу.

— Вони кудись пішли, офіцер і команда. — Бортник не вважала за потрібне відповісти на слова онуки. — Хотіла втекти, але боялася, що зустріну їх у холі або перед будинком. Переконала себе, що коли досі за цією портьєрою мене не знайшли, то я в безпеці. Тож чекала. Поки поїдуть, або підуть спати, або доки буду певна, що можу вийти. Вони повернулися за кілька хвилин, засапані, напевно несли щось важке.

— Картини, — мовила Лоренц.

— Саме так. Коли вони знову зникли, я наважилась і легенько відхилила портьєру. Рулони з картинами стояли у вітальні, обіперті об стіну біля пічки. Першою моєю думкою було, що це неможливо, адже Гайн сховав їх так надійно, як міг. Фрици не могли їх знайти за п’ять хвилин. Усе стало зрозуміло, коли вони повернулися з наступною партією. То був він. У чорному мундирі з черепами, з тоненькими вусиками і в ідіотських круглих окулярах. Це було страшно і смішно водночас. Мав вигляд як на маскараді.

Ольга Бортник знову поринула в задуму.

— Добре, — мовила після тяжкого зітхання, такого тяжкого, що здавалося останнім. — Тоді вони мене знайшли, мабуть, я поворухнулась, і фриц витягнув мене з-за портьєри, я брикалася й пручалася, вони всі реготали, як у баварському кабаре. Я була певна, що це кінець, але Гайн їх заспокоїв, а потім… це було жахливо… підняв мене й ударив в обличчя. Верещав німецькою, що я тут роблю, де господар. Я нічогісінько не розуміла. Плакала і весь час повторювала польською мовою, що він зрадник. Силою випхав мене з палацу, я була певна, що він мене застрелить. Але він далі верещав німецькою, безупинно кричав. А потім пошепки озвався польською. Сказав, щоб тікала, що любить мене і колись знайде.

Отоді я бачила Генрика Ашкеназі востаннє.

16

Коли підійшли ближче до стіни, побачили, що дзеркальна зала не повністю була витвором югославської промисловості для будинків відпочинку. Ці дзеркала були старовинні, шар срібла під кришталевою пластиною в деяких місцях утратив блиск, у деяких облущився, створюючи дивний ефект, ніби в реальності з’явилися дірки.

Венді поклала руку на клямку.

— Це мала бути несподіванка на вечір, — промовив письменник дуже похмурим тоном англійською.

Британка натиснула на клямку, і вони зайшли до великого приміщення, в якому панував напівморок, сонце проникало сюди тільки з дзеркальної зали і крізь вузькі щілини між портьєрами, якими були завішані вікна.

Приміщення було велике, округле, з високим склепінням і тхнуло пилюкою, лише це зміг відзначити Анатоль, перш ніж його очі призвичаїлися до темряви.

По дерев’яній підлозі залопотіли маленькі ніжки.

— Де-є-є? — долинуло до них щасливе запитання десь із кінця зали.

І тоді Желько одним рухом відхилив портьєри.

Анатоль подумав, що палац справді був збудований графом Ігнацієм Корвін-Мілевським.

Театральна зала виглядала як мініатюра римського Пантеону. Ідеально округла, увінчана приплюснутим куполом, що складався з багатьох квадратних кесонів. Тільки замість вікна для верхнього світла у центрі купола був плафон, з якого на довгому шнурі звисала жахлива люстра, китайський витвір з безліччю лампочок, що стирчали врізнобіч.

Головну вісь приміщення з одного боку визначала невелика сцена, а з другого — гігантські вікна, прикриті портьєрами. Цей бік палацу виходив на край пагорба, над урвище, і крізь вікна було видно тільки небо й мінливе у променях сонця море. Вид був феєричний, здавалося, що вони перебували не в будинку, а літали в химерній залі над поверхнею Адріатики як у фантастичному транспорті з дев’ятнадцятого століття.

По боках було кільканадцять ніш, які колись слугували ложами, а тепер стояли порожні. У самому центрі на них чекала несподіванка — величезна різдвяна ялинка, обвішана друкованими на машинці аркушами, складеними у звіряток оріґамі. Венді якусь мить вражено дивилась на це, а потім кинулася чоловікові на шию.

Хоч і занедбана, зала зберегла давню красу, навіть виставлені в кілька рядів на сцені пластмасові стільчики бірюзового кольору не могли її зіпсувати.

— Де-є-є? — Чарлі помітно хвилювався, що ніхто його не шукає.

Венді та Желько відірвались одне від одного й почали гукати дитину, совати стільці, вдаючи хвилювання, що синок десь пропав. Хлопчик притупцьовував від збудження і вистромляв кудлату голівку з-за завіси, переконаний, що його не видно.

— Ну от, будь ласка, — звернувся Анатоль до Лізи. — Схоже на те, що наш граф був справжнім шанувальником культури. Картини, тепер театр, бібліотека, мабуть, теж була чималенька.

— Ось де він! — хорватський велетень загорлав так голосно, що обоє підскочили.

Желько рвучко потягнув шнур і розсунув завісу, відкриваючи Чарлі, що підскакував і кричав від радості. Сцена була незвична. Пласка, без куліс, радше нагадувала місце для екрана в кінотеатрі.

Ліза ходила залою, щось бурмочучи до себе шведською. Біля вікон