Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

інших, Сніжана знову почала вмощуватися на своєму табуреті, намагаючись не розмазати криваву пляму на його сидінні. Павлусь (який, до речі, так нічого і не вдягнув) хотів було проводити батьків, однак вони відмовились.

– Іди, малюй свою Громадянську війну, – стримано зітхнула мати. І старший син, кивнувши їм на прощання, покульгав до мольберту.

* * *

– Й оце всякі дурепи по телевізору стверджуватимуть, що «у нас сексу нема»… Тьху ти, нечисть паскудна! – в серцях мовив Касим, по дорозі на вокзал пригадавши знамениту фразу, що колись прозвучала на телемості між Ленінградом і Бостоном.

– Надто багато на нашого Павлуся звалилося, – обережно зауважила Ліда. – Звісно, я його не виправдовую…

– Ти саме це й робиш! Виправдовуєш, – зітхнув чоловік і додав: – А все ж таки добре, що у нас лише один із синів в художники подався… І в кого ж воно таке вродилося?! От в кого, Лідусю?..

Але ніякої притомної відповіді на це вони відшукати не могли.

Київ, квітень 1988 року

У житті людей іноді стаються події, які докорінно змінюють їхню долю. Різниться тільки реакція людей: одні починають бігати, метушитися, воювати, намагаючись дізнатися першопричини змін; другі одразу ж опускають руки, мовчки плачуть, шкодуючи або повільно з’їдаючи себе зсередини; треті ж просто замикаються – і їхню зранену душу заповнює порожнеча, перетворюючи їх на живих зомбі, які їдять, сплять, працюють… загалом роблять все, що потрібно, але при цьому втрачають чутливість до будь-яких зовнішніх подразників.

Саме таке сталося і з Вікторією, коли її коханий чоловік поїхав на заробітки до Сибіру і безслідно зник. Відтоді минуло понад два десятки років, і весь цей час жінка ніби у випаленій пустелі прожила. Навколо неї утворилася емоційна порожнеча, яка була потрібна лише для того, щоб вижити самій і поставити на ноги двох прекрасних хлопчиків. Подеколи Вікторія намагалася заповнити цю порожнечу якимись ознаками зовнішньої стабільності та благополуччя, а коли вдавалося роздобути щось із претензією на розкіш – то й загалом добре. Однак робилося це не стільки для себе, скільки «про людське око», а тому без особливого ентузіазму: аби лише показати, що й сімейство Чмутів нічим не гірше від інших. Дарма що без дорослого чоловіка в домі живуть…

Ось саме цей пункт непокоїв знайомих Вікторії найбільше. Особливо старалася залагодити цю досадну «прогалину» подруга Еля, яка, відпрацювавши багато років перекладачкою в «Інтуристі» та об’їздивши мало не всі країни соціалістичного табору, роки чотири тому перейшла на спокійнішу роботу готельного адміністратора. Тим не менш, хоч раніше, хоч тепер у неї вистачало солідних, як то кажуть, статусних знайомих, серед яких, природно, були й холостяки середнього віку.

– Віто, ти чого це знов ніяковієш?! А нумо давай наважуйся нарешті! – під’юджувала вона подругу. – Годі вже на Вацика твого чекати! Життя – воно, знаєш, одне, минулого не повернеш, то хапайся краще за майбутнє. Тим паче, у тебе двоє синів, їм батько потрібен. А може, ще й третього заведеш, га?! Ти ж не стара іще…

– Та хтозна, чи знайдуть мої хлопці спільну мову з новим чоловіком?! – знизувала Вікторія плечима, ховаючи очі.

– А-а-а, не переймайся: знайдуть! – стверджувала Еля, підпустивши в голос добрячу порцію оптимізму. – Я ж тобі не абияких кавалерів пропоную, а людей інтелігентних, освічених.

– О-о-ой, та навіщо я тим твоїм інтелігентам здалася?! Поду-у-умаєш, велике цабе: поштарка якась задрипана.

– І нічого не задрипана. Не наговорюй на себе зайвого там, де не треба. Ти – баришня вся із себе видна, це раз. А два знаєш у чому?

– Ну, то в чому ж, цікаво дізнатися?..

– А в тому, що всі наші інтелігенти – вони родом з народу, як то кажуть! Ти не дивись на те, що один, припустимо, кандидат наук, другий у главку працює та все таке інше. Гадаєш, усі вони не стомилися від свого ж власного середовища?! Овва, ще й як стомилися! Отож їм теж хочеться бути ближчими до народу. От ти комусь із них і даси цю близькість!

– Та ну-у-у, дурниці! Таке скажеш…

– Та я серйозно!..

Однак Вікторія лише рукою махала. І все лишалося, як і досі: кандидати наук, відповідальні працівники главків та інші інтелігенти – самі по собі, поштарка з двома дітьми – сама по собі.

* * *

Сьогодні вона прокинулася від передзвону весняної капелі, що вибивала чечітку на сталевому козирку підвіконня. При цьому вперше за довгі роки відчула незрозумілу радість через те, що… просто живе! Сонце стояло вже високо і гріло так потужно, що кинутий вчора Мар’яном на підвіконні пластилін розплавився і тонким струменем протік зі звичайного аркушика «в клітиночку» на підлогу, де утворилася невеличка калюжа.

«Треба буде Мар’янчику втик зробити, щоб не розкидався пластиліном абиде. Здавалося б, дорослий уже, не просто в армії, а на понадстроковій службі відслужив, але й досі поводиться, як мала дитина», – подумала вона, блаженно заплющуючи повіки. Ще кілька секунд минуло у повній бездіяльності, як раптом жахлива думка гострою бритвою безжально полоснула її розніжену свідомість:

«Проспала!!! Запізнилася!!!»

Немов зацькований звір, Вікторія підхопилася і як була босоніж в одній сорочці, так і кинулася на кухню. Будильник показував пів на десяту.

«Божечки, як же так вийшло?!» – ще більше перелякалася нещасна жінка. Понад двадцять років вона прокидалася чітко по дзвінку будильника, а сьогодні проспала. Що ж тепер буде, що буде?!

І тільки взявши будильник до рук, помітила, що він встановлений на дванадцяту годину рівно.

«Як же так?..»

Вона чудово пам’ятала, що встановлювала його на шосту ранку, оскільки Любомир просив розбудити його саме в цей час, а от щодо Мар’яна, то йому сьогодні й поспішати нема куди: звільнившись у запас, молодшенький тиждень тому повернувся додому і тепер відсипався та від’їдався досхочу.

Вікторія обережно зазирнула до дитячої кімнати. Любомирове ліжко було заправлене – отже, старшенький усе ж таки не проспав, прокинувся вчасно. Хоч би це добре! Але все ж таки, що ж тепер робити їй самій?! Стрімголов мчати на роботу і, заїкаючись, виправдовуватися перед начальством?! Або спокійно вмитися, не поспішаючи поснідати і неспішним кроком відправитися туди, як і годиться в.о. начальника відділу доставки?..

Ця посада бувкально звалилася на Вікторію вчора. Колишня начальниця Марія Петрівна тиждень тому справила 55-літній ювілей, проте не бажала полишати рідний колектив і виходити на пенсію. Втім, високе поштове начальство цю думку не поділяло, отож саме вчора наприкінці дня надійшли документи, згідно з якими Марія Петрівна все ж таки звільнялася із займаної посади, – отож керівництву 70-го поштового відділення необхідно було терміново призначити нового начальника відділу доставки.

Звісно, начальниця