Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

– «Алегорія Громадянської війни», – мовила Сніжана.

– Ну і хто тебе просив, га?! – розлючено гримнув Павло на дружину.

– Пашунчику, хіба ти не бачиш, що до твоєї мами не доходить?

– То що ж виходить, я, по-твоєму, ще й дурна?! – миттєво накинулася на невістку Ліда.

Проте син зупинив її:

– А-а-а-а, тепер усе байдуже… Так, мамо, я тут намагаюсь написати «Алегорію Громадянської війни». Ось, можеш сама поглянути, – з безнадійним виразом обличчя він кивнув на полотно, встановлене на мольберті. – Звісно ж, найбільше хочеться написати «Алегорію Афганської війни», проте худрада це не пропустить. Так мені сказали, хоча-а-а…

Раптом на його обличчя ніби грозова хмара насунулася, а голос зробився рипучим, як незмащений підшипник:

– Хоча взяти того ж Шаленого Міка з його The Rolling Stones… Пригадую, як воно в Афгані сталося одного разу. Засіли, отже, в одному з тамтешніх довбаних кишлаків «духи». Душмани тобто. І знаємо ж, що вони там є, що всі вони в тому кишлаку переховуються – а спробуй-но відрізнити їх від місцевих!.. Нічого не допоможе. А вони ж наших розвідників напередодні того дня… буквально напередодні…

– Синку, а може, не треба? – спробувала зупинити його Ліда, знаючи, чим можуть завершитися подібні спогади.

– Думаєте, Пашунчику легше, коли він мовчить? – спитала Сніжана.

Щойно Ліда зібралася щось заперечити, як старший син продовжив, ніби не почувши ні матір, ані дружину:

– Отож «прапор» наш… прапорщик Бобильов вишикував усіх наших і скомандував: «А нумо, засранці, зітріть цей грьобаний в сраку кишлак з лиця землі! Щоб каменя на камені не лишилося». Тоді Гвоздецький… Дурко-о-о!.. Ох і дурко ж!..

Недобре звузивши очі, Павло криво всміхнувся і продовжив:

– Добрим товаришем був наш Гвоздь, але ж і дурко-о-о!.. Отож як повалився він Бобильову в ноги і давай благати: мовляв, я не можу, товаришу прапорщику!.. мовляв, я не фашист!.. І все таке інше в тому ж дусі. Тоді прапор наш мовчки, жодного слова не сказавши, пересмикнув затвор свого «калаша» і випустив повний магазин просто в потилицю Гвоздеві.

– Синку!.. – у відчаї скрикнула Ліда.

– А магазин у «калаша» був не простий, а подвійний, вручну доклепаний та ізолентою скручений. Отож було в ньому не тридцять, а цілих шістдесят набоїв. І всі шістдесят наш прапор розрядив у потилицю і трохи в спину Гвоздю. А той лежав у Бобильова в ногах і смикався, немов салага, якого «діди» вночі у каптерці виховують.

– Синку!..

– Ну гаразд! Гаразд, – Павло здійняв над головою руки, ніби захищаючись. – Гвоздя потім на бойові втрати списали, щоб батьків перед усім миром не ганьбити. Написали їм листа, що загинув їхній син у бою. Інших же, тих, хто «не фашисти», серед наших не знайшлося. Отож ми пройшлися кишлаком тим від початку до кінця і стерли його з лиця землі разом з усіма, хто там був: і з «духами», і з тими, хто їх переховував… А позаду їхали ми на «Березі» – на радіостанції нашій. І за наказом прапорщика Бобильова я поставив на трофейний магнітофон Sharp мою улюблену касету The Rolling Stones. Знаєш, «Paint It, Black» – це щось!.. Отак воно й було: попереду наші йдуть, позаду ми на «Березі» їдемо, а з усіх динаміків «Ролінги» грають. От яку алегорію я б намалював із величезним задоволенням! Та це худрада не пропустить, мене одразу ж попередили. Тому як не Афган, то хоч би Громадянську…

– То це так війна виглядає, по-твоєму?..

Іще не заспокоївшись як слід після сумбурної розповіді сина, Ліда наблизилася до незавершеного полотна, на якому поки що нечітко проглядали основні обриси трав’янисто-зеленого кінського силуету, зате вершник у сунично-рожевій, прикрашеній величезною смарагдовою зіркою будьонівці на його спині був виписаний значно ретельніше… Чи, мабуть, усе ж таки вершниця – якщо судити з її соковитих грудей та інших особливостей не прикритої ніяким одягом фігури!..

– Отже вам, розпусникам, не соромно виставляти на люди власну голизну? – поступово отямившись, Ліда перейшла в наступ: – Як можна, синку?! Ти ж таке переніс, а тут!..

– А що тут такого, мамо?

– Це ж твоя дружина, синку! Що ти малюєш, чим ти думаєш?!

– Та хто там Сніжану упізнає, – весело мовив Павло.

Ліда якомога уважніше вдивилася у намальоване обличчя з неприродно посадженими янтарно-помаранчевими очима, додатково спотворене гіпертрофованою посмішкою на брунатно-лилових вустах, і вимушено погодилася:

– Дійсно, її не впізнати й навіть не запідозрити. Але все ж таки, гола жінка на коні – це, знаєш, якось… Це вже бісовщина якась.

– А як же бути з «Купанням червоного коня»?

– А що воно таке?

– Одна з найзнаменитіших картин Петрова-Водкіна, – змовницьки перезирнувшись із дружиною, пояснив Павло. – Або є у нього ще й інше, менш відоме полотно – «Спраглий воїн»…

– О-о-о, знайшов, з кого приклад брати! Якщо «Водкін», то точно алкаш якийсь, – у Лідиних словах прозвучало неприховане презирство.

– Між іншим, Кузьма Петров-Водкін був не просто графіком та живописцем, але й педагогом, і заслуженим діячем мистецтв РРФСР.

– Нічого, нічого! Педагоги, буває, теж до чарки прикладаються.

– Та у мене цілий альбом Петрова-Водкіна є! Хочеш, покажу?

– Ні-ні, не треба, – й Ліда знову кивнула на незавершене полотно на мольберті: – А це що таке?

– У правій руці спис, у лівій – келих, повний крові. Війна ж бо.

– І все ж таки чомусь вершник у тебе не чоловік, а жінка… Якось воно…

– Бо війна жіночого роду.

– Я так дивлюся, у твоєї «війни» теж критичні дні настали…

Намагаючись стримати огиду, Ліда кивнула на намальоване сідло, по якому розпливалася рубінова кривава пляма.

– Так, мамо, це Громадянська війна в її переломний… а тому можна сказати – у критичний момент! – Павлусь задоволено посміхнувся: – Я так бачу, нарешті ти перейнялася символізмом мого творіння і тепер зрозумієш, що ми навмисно чекали підходящих для роботи днів.

– Ви, безумовно, дочекалися, а я дожився на свою голову.

Всі озирнулися на двері вітальні, в яких завмер Касим. Розбираючи повні харчів сумки, батько сімейства поступово заспокоївся, отож небезпека скандалу минула. Щоправда, аби навіть ненароком не подивитися на оголену невістку, він втупився у стелю… Проте, окрім втоми, в його голосі не відчувалося геть нічого, ніяких яскравих емоцій:

– Давай-но, Лідо, поїдемо звідси додому. Ввечері хокей буде, не хотілося б запізнюватися на трансляцію.

Всім було зрозуміло, що справа зовсім не у трансляції хокейного матчу. Просто Касим (який, до речі, не був ані хокейним, ані навіть футбольним фанатом) скористався першим-ліпшим приводом, аби тільки забратися звідси. І треба сказати, всі з явним полегшенням поспішили скористатися явно надуманим приводом для прохолодного і якнайшвидшого розставання. Не звертаючи більше жодної уваги на