Ольга Кобилянська - Через кладку, Ольга Кобилянська

на ноги, в повозі за плечима обох на козлах сидячих, простягнувши руку, щоб здержати зворохоблені гарні звірята, однак це показалося вже лишне. Нестор держав їх уже так сильно в овоїх руках, повертав ними так зручно, що звірята, почувши над собою сильну гамуючу руку, піддавалися мимоволі керманичеві, і за недовгий час боротьби, під час котрої пробували наново вирватись з пануючої над ними влади, бігли хоча бистро, але все ж таки вспокоєні далі.

Я поглянув на обох.

Дівчина сиділа, бліда з несподіваного переляку, майже без краплі крові в лиці, між тим коли звичайно ніжне, майже хлоп'яче лице мого приятеля виглядало в тій хвилі дуже поважно й строго. Через якийсь час держав він ще поводи сам, вспокоюючи тут і там бистрі зворушені звірята своїм гарним голосом. А коли, врешті, догонивши всіх, що випередили нас, прогулькових, передав гарній своїй сусідці поводи, окинув її майже стурбованим поглядом.

- Тепер їдьте, панно Наталю, дальше самі, - сказав цілковито спокійним голосом, хоч я відчув, що цілком спокійним він не був. - Думайте про себе, а з тим і про тих, що сидять позад вас. Моя сестра й добродій Олесь зручні. В хвилі небезпеки, коли б ви не хотіли моєї помочі прийняти, вони зіскочать, але пані Міллер і ви могли б понести ушкодження. Цей лівий, як вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, їдьте спокійно, я й сам дивлюсь за ними. Вони чудові!

Не поглянувши на свого сусіда ані півпоглядом, вона взяла від нього поводи, і хто б м'іг був у тій хвилі заглянути в її очі, що, отінені гарними темними віями, заслоняли їх цілковито, той був би відгадав тайну тої душі, що колисалася в тій хвилі, мов бурхлива вода, в тій загадочній дівочій груді.

- Цього тріумфу вона йому не простить, - шепнула до мене пані Міллер, коли я, врешті переконавшися, що коні біжать цілком вспокоєно, сів, як перше, проти обох пань у бричці.

- Не бійтесь, він їй імпонує, - була моя відповідь.

- Вона азартує з його прихильністю, - докинула вона знов.

- Але розумове він її перевищує.

- Його шляхетна скромність була б у неї далеко більше на місці, украсила б її ще більше, - додала вона на мій закид.

Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нині дуже гарно Отворений понсовий її зонтик кидав таке чудове отінення на її ніжне лице, що воно, спокійне в тій хвилі, майже мармурове, видалося мені кращим, як коли-небудь іншим разом Одягнена була скромно, а притім елегантно й дуже відповідно до сьогоднішньої прогулки. Опершися трохи на спинку повозу, вона не звертала своїх очей від брата й гарної дівчини на козлах.

- Ви знов «загіпнотизовані», панно Маню? - спитав я півголосом, перехиляючися до неї, вказуючи незамітним рухом за амазонкою на горі.

Вона похитала головою стурбовано.

- Мені це не шкодить, але він терпить.

- І вона з ним

Вона заперечила головою - і нараз простягнула до мене, мов благала о щось безсловно, руку, котру я задержав на хвилину в своїй

- Гадаєте, що ні?

- Так, - відповіла, і її очі мов повели мене до обеих сидячих на козлах.

Я зрозумів її. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до свого молодого приятеля й гарноії амазонки.

Вона правила кіньми так завзято й певно! Ціла мов виточена постать її, як і лице, були так відпорно, майже деспотично нарисовані, неначеб у тій хвилі здавала перед найгострішим рітмейстром свої знання спорту. Він сидів коло неї так само мовчки й поважно, і здавалося, його ніколи не займала гірська околиця так інтенсивно, як саме під час цієї їзди. В тій хвилі, коли завважив мене за собою, поставив руку на віжки й обізвався:

- Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже чи не третій раз уважною. Вона в вас отворена.

Вона перелякалася так сильно його слів, неначе схоплена на лихім учинку. Відтак, передаючи йому поводи, без опору замкнула брошку. Звертаючися потім профілем до мене, обізвалася:

- Я сиджу вже чи не більш як півгодини мовчки, правлю кіньми й не можу додуматись, як може хтось, хто зазнав раз цеї приємності панувати над такими звірятами або хоч би й подібними лиш як оці, затоплятись пізніше виключно в закони, студії і т. ін. сухий матеріал. Чому держали ви це в тайні, докторе, що любувалися колись також спортом? - спитала і її очі промайнули з правдивим зацікавленням по його лиці. - Я б ніколи не була цього по вас сподівалася. Ви такі спокійні. - додала і вмовкла, між тим коли гаряча краска зацвіла на її лиці.

- Чому мав я саме про це споминати? - відповів він з лагідним усміхом і, мов набравшися краски на лиці від неї, сам покраснів. - Сам я на це замилування нічого не покладаю, хоч признаю, що люблю всякі спорти, хоч і не можу віддаватися їм. А тепер найменше. Брак часу не позволяє.

- Шкода, що виїжджаєш, Несторе, - вмішався я, - а то був би з панною Наталею хоч щодругої-третьої днини держав школу в правленні кіньми. - І звертаючися до неї, я спитав: - Ви, мабуть, знаєте, що панна Маня й доктор виїжджають позавтра вже зовсім!

- Знаю!

«Знаю!» Як дивно було це висказано. Напівздержаним жалем, напівглумливо.

- В нас про це навіть горобці цвіркають. Ірка лиш про те одне говорить.

І коли вона це сказала, її очі промайнули, висліджуючи з захланністю, по його лиці. Однак воно в нього осталось спокійне.

- Але я потішала її, що доктор ще залишиться.

Оці слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього.

- Чому мав би я залишитися? - спитав він, стягуючи потрохи віжки до себе, щоб спинити коней до повільнішого бігу.

- Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємність і залишитися довше ще. Він усміхнувся й похитав головою.

- Ні? - спитала дівчина й схилилася, щоб заглянути йому в вічі.

- Ні. Ваші причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують мені виїжджати.

-