Жорж Сіменон - Замах на бродягу

— Ні.

— Тоді не звертай на мене уваги. Спи. В тебе завтра стільки роботи!

Справжньої роботи в нього не було, зате дрібних турбот не бракувало. Щодня газети рясніли нападками на поліцію у зв'язку з таємничим зникненням місіс Мюріел Брітт. Треба ж було, щоб ця ідіотська історія трапилась саме тепер!

Жінки зникають майже щодня. Їх часом знаходять, часом — ні, але жодна газета не приділяє цьому більше двох-трьох рядків.

Про зникнення Мюріел Брітт, проти звичаю, сурмили щонайдужче. Вона прибула до Парижа з Англії в одному з тих велетенських автобусів, до яких заповзятливі агенти туристських фірм в Англії, США та Канаді заганяють цілі гурти «леді та джентльменів», щоб майже задарма показати їм «столицю світу».

Того вечора туристи мали оглянути нічний Париж. Великий автобус помчав по залитому вогнями місту, раз у раз зупиняючись і вивергаючи свій галасливий вантаж — вже досить-таки підтоптаних добродіїв та добродійок — на Ринковій площі, на площі Пігаль, на вулиці Лапп, на Єлісейських полях, — усюди, де були бари, в яких напої по туристських талонах.

Під кінець екскурсії всі повеселішали, розчервонілись, тьмяні очі заблищали. На передостанній зупинці загубився один опецькуватий панок з намащеними вусами — рахівник із Сіті, але другого ранку його знайшли у готелі, в ліжку, де він безтурботно давав хропака.

А от із місіс Брітт усе сталося інакше. Як без угаву повторювали англійські газети, у неї не було жодних підстав зникати. Їй уже минуло п'ятдесят вісім років. Кощава, суха, із змарнілим від праці обличчям та тілом, вона була власницею невеличкого пансіону в провулку Кілберн-Лейн, десь у Вестенді в Лондоні.

Мегре не знав, який на вигляд той пансіон. Судячи з фотографій, це був невеличкий сірий будинок на кілька кімнат, де жили стенографістки та дрібні службовці, що тричі на день зустрічалися в їдальні за круглим столом.

Місіс Брітт була вдова. Її син служив десь у Південній Африці, а заміжня дочка жила в Єгипті поблизу Суецького каналу. Газетярі зазначали, що це була перша подорож до континенту, яку дозволила собі бідолашна жінка.

Звичайно, вона обрала Париж. Групою, по твердій ціні. Разом з іншими вона зупинилась у дешевому готелі біля вокзалу «Сен-Лазар», де за традицією проживали туристи третього класу.

Після нічної екскурсії місіс Брітт, як і всі інші туристи, пішла до своєї кімнати. Троє свідків запевняли, що чули, як вона зачинила за собою двері.

Другого ранку її не знайшли в номері, і відтоді ніхто не міг сказати, що з нею.

Невдовзі прибув сержант із Скотланд-Ярда і, зніяковіло відрекомендувавшись комісарові Мегре, делікатно почав розслідувати справу.

Менш делікатні англійські газети репетували про «бездарність французької поліції».

Мегре мовчав, йому не хотілось, щоб набули розголосу деякі подробиці, передусім те, що в номері місіс Брітт під матрацом, у шухлядах столу та за шафою було знайдено порожні пляшки від спиртних напоїв.

Після того, як одна вечірня газета надрукувала портрет місіс Брітт, до управління завітав бакалійник, в якого вона купувала спиртне.

— Ви не помітили в ній нічого особливого?

— Гм!.. Від неї завжди тхнуло вином… Якщо це тільки вино… Судячи з того, що вона в мене купувала, старенька віддавала перевагу джінові.

Чи вдавалась місіс Брітт до таємних пиятик у своєму пансіоні на Кілберн-лейн? Англійські газети не прохопилися про це жодним словом.

Слідом за бакалійником з'явився швейцар із готелю «Сен-Лазар».

— Я бачив, як вона спускалась по сходах, — розповів він. — Вона кудись страшенно поспішала і пройшла, не глянувши на мене.

— Вона вийшла з готелю?

— Так.

— В якому напрямку?

— Не знаю.

Згодом один поліцай бачив її перед баром на вулиці Амстердам — стара довго розглядала вивіску, не наважуючись увійти.

Оце й усе. Працівники Сюрте марно нишпорили по всіх закутках Парижа, дряпали якорями дно Сени — жодних слідів місіс Брітт, живої чи мертвої, виявлено не було.

Щоранку з Лондона дзвонив давній знайомий Мегре суперінтендент Пайк.

— Sorry[1], комісаре. Досі нічого нового?

Ця клята справа, завжди вологий одяг, калюжі від парасольок на підлозі і, нарешті, зубний біль пані Мегре — все це тримало комісара в стані страшенного нервового напруження, і всі бачили, що його може щомиті прорвати, аби був бодай найменший привід.

— В чому річ, Жозефе?

— Шеф хоче вас бачити, пане комісар.

— Скажи, що зараз прийду.

Для звіту було ще ранувато. Директор викликав його серед дня лише тоді, коли йшлося про щось справді важливе.

Дочитавши донесення, комісар ще раз ретельно натоптав та запалив люльку і попрямував до кабінету директора.

— Що нового, Мегре?

Замість відповіді, той лише знизав плечима.

— Кур'єр щойно приніс листа від міністра.

Просто «міністр» в директорових устах означало — «міністр внутрішніх справ», якому було безпосередньо підпорядковане Управління карного розшуку.

— Я слухаю.

— Об одинадцятій тридцять сюди приїде один добродій. — Годинник вибив чверть на дванадцяту. — Це пан Фюмаль, особистий друг міністра. Він щедро асигнував його на останніх виборах.

— Його дочка щось накоїла?

— В нього нема дочки.

— Тоді син?

— І сина нема. Міністр не пише, в чому річ. Здається, цей добродій хоче поговорити з вами віч-на-віч. Ви самі розумієте, що з ним краще не сперечатись. Нам доведеться робити те, чого він захоче.