Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

До атріуму швидко входить молодий Майоріан.

— Найславутніший мужу, — гукає, — король Хлодіон з тисячами бранців і незліченними скарбами, які награбував у містах і віллах над Аксоною, поспіхом відступає до Токсандрії… Коли ми не доженемо його перед Камераком[143], то буде майже в безпеці, бо у своїй країні…

Аецій миттю забуває про Гомера, про прізвисько останнього римлянина, про все, сказане Каризієм.

— Їдьмо! Вдарити в буцини!…

— Найславутніший мужу, а вечеря? — здивовано питає власник Каризіаку. Аецій посміхається.

— Ми сьогодні не вечерятимемо… може, в сідлі… Майоріане, накажи забрати усіх коней з конюшень Каризіаку!… — Молодий посессор дивиться на патрикія непорозумілим поглядом, наче недочувши. — Я тобі заплачу, Каризію, — тобі, на відміну від інших, — та й повертаючись загляну до тебе з подарунком… але зараз не залишу тобі жодного коня… Зате зоставляю всіх піхотинців… Так, так, Майоріане… Беремо лише кінноту, післязавтра мусимо догнати Хлодіона!… Бувай здоровий, Гомере!

— Хай Христос тебе провадить, останній римлянине!… Перемагай!

Аецій якусь мить дивиться на гордовиту гарну постать Каризія і раптом притишеним голосом (щоб не почув Майоріан, який стоїть у протилежному кутку атріуму) кидає питання, якого він не задавав собі вже довгі, довгі роки:

— А якщо я загину?…

На губах власника Каризіаку з’являється посмішка поблажливої вищості.

— Не загинеш… Не можеш загинути… Я ж іще навіть чотирнадцятої пісні не закінчив…

Вже другий день мчать шаленим гоном розлогими полями Другої Бельгіки, — на північ од землі віромандуїв, майже дощенту спустошеної вогнем, мечем і жадібністю варварів. Од виїзду із Каризіаку Аецій ні на мить не заплющив очей, майже зовсім не сходив із сідла та вже десять годин не брав до рота ні страви, ні вина. У знищеній країні незмірно тяжко було роздобути харчі, військо вже починало відчувати голод і втому, — але це лише подвоювало швидкість та енергію патрикія. Перш ніж коні та люди будуть по-справжньому виснаженими, за всяку ціну мусить наздогнати франків, неодмінно ще на землях імперії, вдарити несподівано і влаштувати їм такий погром, щоб утратили спромогу далі битися і благали про відновлення перемир’я. Це все треба було розв’язати однією битвою: не було й мови про хоча б двотижневу війну… Не було б чим годувати війська, а до того ж Аецій мав при собі надто малі сили, щоб воювати проти всього народу, ще й на його власній землі… Тож мав намір одразу ж після здобуття перемоги і відновлення Хлодіоном присяги на феод повернути до родючих околиць Лютеції; бо ж у разі розгрому франків військо разом із бранцями та незліченними скарбами здобуло б і сякі-такі харчі, але дуже небагато, — лише стільки, щоб набратися сил, необхідних для швидкого повернення… Варвари самі голодували, — Аецій знав про це і лише це вважав причиною вилазки Хлодіона над Аксону; зовсім не приховував од свого війська суті і серйозності становища, проте водночас надив жовнірів надією битви, здобичі («Половину повернених скарбів візьмемо собі… законним власникам віддамо лише половину!»), жінок і одноразового, зате дуже щедрого бенкету. Римських бранців мав намір відбити, але брати франконських заборонив: не буде чим годувати…

На світанку третього дня солдатам роздали решту припасів.

— Вечерю мусимо здобути у франків! — гукав Аецій, об’їжджаючи шеренги. — Вечерю, а після неї приємну ніч із гожими варварками!

Після короткого перепочинку і перекуски почали продиратися крізь хащі Вугільного Лісу. Аецій, ледве стримуючи зворушення, пізнавав місце однієї зі своїх перших перемог. Отут вісімнадцять років тому комес доместиків розгромив молодого короля Хлодіона!… І тепер знову вдарить по ньому, майже у тому ж місці… «Обидва ми відтоді постаріли», — думає патрикій.

Скільки ж весен проминуло… скільки змін одбулося… як багато речей звершилося!… А король франків такий сам, як і тоді… Як се діється? Чи є причиною того Хлодіонова дрібнота, чи, може, радше Аецієва велич, на тлі якої — як це каже Меробад в одному з панегіриків, — наче зорі на тлі нічного неба рухаються малі люди і їхні малі справи… А навіть великі могутні планети у цьому небесному безмірі видаються більшими від малих зірочок.

Справді, були і великі планети… нерідко й могутні… Раптово сходили на тлі його життя, потім назавше зникали, а він незмінно залишався. Батько, Констанцій, Ругіла, Іоанн, Кастин, Плацидія, Фелікс, Боніфацій, Літорій, Сигісвульт, Меробад… З’являються, зникають, а він залишається… Схоже, що бідний скривджений Меробад, єпископ Леон і той дивак із Каризіаку кажуть правду: він, Аецій, найбільший! І раптом невідомо звідки з’являється некликана, неждана, зухвала думка, а слідом за нею неприємне, майже болісне відчуття: адже й король Хлодіон, напевне, здається сам собі небом нерухомим, незмінним, тривким, а на його тлі Аецій сходить немов маленька зірочка… Так воно є всюди і завше: хіба ж якийсь африканський пресвітер не написав історії славного та чистого життя істинно християнського полководця Боніфація, на тлі якого Аецій, Плацидія, Фелікс — лише зірнички на тлі вічного неба?!…

Розпалена думка повертається до Хлодіона… А, може, ще цього вечора планета-Аецій назавжди зійде з вічного небосхилу життя короля франків?…

Сердито супить брови. Це вдруге за три дні з’являється думка про смерть. Не стримуючи коня, оглядається: кроків за п’ятдесят позаду нього їдуть Рицимер, Марцеллін і молоденький Майоріан, син старого друга Валерія, — він лише два роки виконує обов’язки трибуна, пізніше ж комеса в ауксиліях (до того був у школі протекторів), а вже покрив себе чималою славою. Аецій дуже його цінує, але не надто любить. «Все-таки Максимус бреше, — думає, споглядаючи на вродливого юнака, — наче б то я заздрю його підвищенню, ще стрімкішому, ніж моє, і боюся, що він затьмарить мою славу… Хай спробує затьмарити! Хотів би я побачити, як він се зробить… І мушу спитати Марцелліна, що означають оті слова Петронія: «Майоріан обіч Аеція — це молодий Сулла обіч Марія… Марій?… Сулла?… Це щось іще до Цезаря…»

Цезар… Любив порівнювати себе з ним… І знову раптова думка, чи й загине як Цезар?… Чи інакше?. Сильним ривком віжок різко стримав біг коня… Кивнув Марцелліну.

— Послухай, друже, — тихо сказав, коли той із ним порівнявся. — Якби я сьогодні загинув…

У гарних розумних очах Марцелліна з’явилося безмежне здивування.

— Такі, як Аецій, не гинуть у битвах! — відповів із глибоким переконанням після доволі тривалої мовчанки. — Але що ж трапилося, найславутніший?… Я