Стефан Цвейг - Марія Стюарт

нарікати, ніби вона замикає помазану королеву у в’язниці: лише наполегливо, з невблаганною наполегливістю благала вона свою шотландську сестру жити скільки завгодно в гарному англійському маєтку! Звичайно, для Єлизавети було б затишніше і безпечніше замкнути непоступливу в Тауері замість утримувати її дорогим коштом у замках. Але досвідченіша за своїх міністрів, які завжди наполягали на брутальних засобах безпеки, Єлизавета уникає ганьби ненависті. Єлизавета наполягає: Марію Стюарт слід утримувати як королеву, проте на линві поваги і скуту золотими кайданами. Фанатично ощадлива Єлизавета в цьому єдиному випадку навіть бере гору над своєю господарчою скнарістю, з прок­льо­нами і стогонами вона всі двадцять років засвідчує свою непрохану гостинність, яка коштувала їй п’ятдесят два фунти щотижня. А оскільки Марія Стюарт, крім того, ще й від Фран­ції отримувала щороку пристойну пенсію в тисячу дві­сті фунтів, їй справді не доводилося бідувати. В усіх тих замках вона могла жити як володарка. Їй не забороняли ставити балдахін із короною в залі для прийнять, тож вона кожному відвідувачеві могла навіч продемонструвати: тут живе, дарма що полонена, королева. Марія Стюарт їсть лише зі срібного посуду, її кімнати освітлюють дорогими восковими свічками в срібних підсвічниках, підлоги вкривають турецькі килими, тоді вкрай коштовні; її домашня обстава така пишна, що кожного разу потрібні десятки запряжених четвериком коней возів, коли її майно перевозять із замку до замку. До своїх послуг Марія Стюарт має навколо себе цілий гурт почесних дам, покоївок і камеристок; у найкращі часи не менше п’ятдесятьох чоловік супроводять її, цілий мініатюрний двір із дворецьким, священиком, лікарем, секретарем, скарбником, камердинером, гардеробником, кравцем, шпалерником, куховаром; скупа володарка країни розпачливо намагається зменшити його, а Марія Стюарт захищає його з озлобленою впертістю.

Про те, що для поваленої володарки не передбачали ніякої жорстоко-романтичної в’язниці, свідчив від самого початку вибір людей, яким доручали постійний нагляд за нею. Джордж Талбот, граф Шрузбері, — справжній аристократ і джентльмен. До червня 1569 року, коли Єлизавета обрала його, цього чоловіка ще можна було б назвати й щасливим. Він мав великі земельні володіння в північних і центральних провінціях, мав дев’ять власних замків, спокійно жив собі як князь у своїх маєтках у затінку історії, поодаль від посад і обов’язків. Політичне честолюбство ніколи не надокучало цьому багатому чоловікові, він поважно й задоволено жив своїм життям. Борода йому вже ледь посивіла, він уже думав, що може спочивати, як раптом Єлизавета обтяжила його огидною службою: наглядати за її честолюбною і озлобленою внаслідок несправедливості суперницею. Ноулз, попередник Талбота, радісно й полегшено зітхнув, тільки-но призначили графа Шрузбері, а в нього самого забрали ту небезпечну справу: «Присягаю Господом на небі, я б краще зазнав покарання, ніж далі виконував цю службу». Адже ця “honourable custody” — невдячна служба, права і межі якої визначені вкрай туманно, і двозначність такого завдання вимагає незмірного такту. З одного боку, Марія Стюарт — королева, а з другого — таки не королева, вона, як кажуть, гість, а по суті, таки ув’язнена. Тому Шрузбері як джентльмен повинен засвідчувати їй як володарці всю шанобу та ввічливість, а як довірена людина Єлизавети має водночас обережно обмежувати Марії Стюарт усяку свободу. Шрузбері — її начальник, а проте може ходити перед королевою тільки з зігнутими колінами, він має бути суворим, але під маскою покори повинен бути гостинним господарем і водночас усякчас наглядати за гостею. Цьому вже самому по собі непевному становищу ­надала ще більшої прикрості його дружина, поховавши вже трьох чоловіків, вона тепер доводить до розпачу четвертого ненастанними нашіптуваннями, бо інтригує то на користь Єлизавети, то проти неї, то на користь Марії Стюарт, то проти неї. Нелегке життя для порядного чоловіка поміж трьох збу­джених жінок, одній він підданий, із другою пов’язаний, а до третьої прикутий невидними тяжкими ланцюгами: власне, всі ті п’ятнадцять років бідолаха Шрузбері був не охоронцем, а в’язнем разом із Марією Стюарт, тож навіть на ньому справдився таємний проклін, що ця жінка готує лихо кожному, на кого натрапить на своєму трагічному шляху.

Що робила Марія Стюарт усі ті пусті, безглузді роки? Зда­ється, ніби вона жила цілком спокійно і затишно. Як дивитися ззовні, її день нічим не відрізнявся від денного клопоту інших провідних аристократок, що роками, рік у рік жили в своїх феодальних маєтках. Коли Марія Стюарт почувається здоровою, то їздить на свої улюблені лови, щоправда, серед лиховісного «почесного почту», або ж намагається грою в м’яч та іншими фізичними вправами зберігати свіжість уже трохи змученого тіла. Товариства їй не бракує, часто приїздять гості з сусідніх замків, щоб засвідчити повагу цікавій ув’язненій, бо — про цей факт ніколи не слід забувати — ця жінка, дарма що тим часом безвладна, все-таки згідно з правом — перша ймовірна наступниця на троні, тож коли Єлизавету спіткає щось людське, завтра Марія Стюарт може бути володаркою замість неї. Тому розумні й далекоглядні, передусім постійний охоронець Шрузбері, ревно дбають про добрі стосунки з Марією Стюарт. Навіть Геттон і Лестер, фаворити, найближчі друзі Єлизавети, за спиною своєї покровительки посилають, щоб засвідчити при­язність, листи та вітання її найзатятішій суперниці та конкурентці: хтозна, чи не доведеться вже завтра ставати перед нею навколішки і благати якоїсь прибуткової посади. Отже, Марія Стюарт, хоч і замкнена в своєму сільському колі, дізнається про всі подробиці того, що діється при дворі та у великому світі. Леді Шрузбері розповідає їй навіть дещо інтимне про Єлизавету, хоча вчинила б розумніше, якби мовчала, а багатьма підпільними шляхами до ув’язненої всякчас надходять підбадьорення. Отже, вигнання Марії Стюарт не слід уявляти собі як вузьку темну камеру й абсолютну самотність. Зимовими вечорами грають музику, щоправда, не так, як за часів Шастеляра, молоді поети не складають мадригалів, і вже минули галантні маскаради Голіруду, для кохання і пристрасті це нетерпляче серце вже не має місця: разом із молодістю тихо сплинула і пора пригод. З гурту сповнених захвату друзів лишився тільки малий паж Вільям Дуґлас, рятівник із Локлівену, а з-поміж усіх чоловіків свого двору, — ох, там немає Босвелла і Ріцціо! — вона дає роботу здебільшого лікареві. Адже Марія Стюарт часто хворіє, страждає від ревматизму і якогось дивного болю в боку. Їй часто набрякають ноги, тож вона навряд чи здатна рухатися, вона змушена шукати полегші в гарячих джерелах, а внаслідок браку освіжного руху її колись ніжне і зграбне тіло мало-помалу стає оспалим і огрядним. Марія Стюарт лише дуже рідко ще напружує волю до давнього могутнього пориву, минулися назавжди дванадцятигодинні гарячі гонитви на конях учвал по шотландській