Стефан Цвейг - Марія Стюарт

матиме спокою. Адже з несправедливості завжди виростає неспокій, а хитро придумане завжди виявляється кепсько виконаним. Відколи Єлизавета позбавила Марію Стюарт свободи, вона й сама позбулася свободи. Трактуючи Марію Стюарт як ворога, Єлизавета дала їй право на всяку ворожість, порушивши своє слово, Єлизавета дала їй право на будь-яке порушення слова, її брехня дала право на будь-яку брехню. Рік у рік Єлизавета буде змушена спокутувати свою помилку, що вона не дослухалася до свого першого і найприроднішого інстинкту. Запізно вона визнала, що великодушність у даному випадку була б ще й свідченням розуму. Адже яким жалюгідно малим і здрібнілим було б життя Марії Стюарт, якби Єлизавета після дешевої церемонії холодного прийняття випустила прохачку зі своєї країни! Адже куди могла б ще податися зневажливо відкинута жінка? Жоден суддя і жоден поет уже б ніколи не засвідчував прихильності до неї; заплямована скандалом, принижена великодушністю Єлизавети, вона б блукала без мети від одного монаршого двору до іншого; в Шотландію Морей закрив би їй шлях, ані Франція, ані Іспанія не приймали б із великим респектом незручну кверулянтку. Можливо, Марія Стюарт відповідно до свого темпераменту вплуталася б у якусь нову любовну пригоду, можливо, поїхала б за своїм Босвеллом у Данію. Але її ім’я або лишилося б загубленим в історії, або в щонайкращому випадку її не дуже почесно згадували б як королеву, що вийшла заміж за вбивцю свого чоловіка. Тільки несправедливість Єлизавети врятувала Марію Стюарт від непомітної й невисокої долі, забезпечивши їй місце у світовій історії. Тільки Єлизавета знову дала своєму ворогові величну долю і, намагаючись принизити Марію Стюарт, насправді піднесла її і дала вже поваленій королеві німб мучеництва, який прикрасив їй голову. Жоден власний учинок не підніс так велично Марію Стюарт до легендарної постаті, як пережита без потреби несправедливість, і ніщо так не применшило морального виміру Єлизавети, як її нездатність величної миті бути справді великодушною. Розділ 19. Роки в затінку
1569—1584 роки

Годі знайти ще безнадійнішу тему для зображення, ніж пустоту, годі знайти щось важче для унаочнення, ніж монотонність. Ув’язнення Марії Стюарт якраз і становить таку відсутність подій, таку неприязну, беззоряну ніч. Вирок остаточно зламав величний і гарячий ритм її життя. Рік за роком минають потім, наче хвиля за хвилею в морі, то бурхливо, то знову недбало й тихо, проте вже ніколи не збурюються найдальші глибини, усамітненій не дістається ані щастя, ані муки. Без подій і тому вдвічі незадовільно згасає її колись така палка доля, мертвою, повільною ходою йде і минає двадцять восьмий, двадцять дев’ятий, тридцятий рік життя цієї пожадливої до життя молодої жінки. Потім починається нове десятиріччя, не менш пусте і байдуже: тридцять перший, тридцять другий, тридцять третій, тридцять четвертий, тридцять п’ятий, три­дцять шостий, тридцять сьомий, тридцять восьмий, тридцять дев’ятий рік життя, — втомлює навіть ці цифри писати одна поряд з одною. Але їх слід називати, цифра за цифрою, щоб дати змогу здогадатися про тривалість, про тривалість ви­снажливої і втомливої душевної агонії, бо кожен той рік має сотні днів, а кожен день — забагато годин, і жодна з них не є справді натхненною і радісною. Потім настає сороковий рік, і цю зміну переживає вже не молода жінка, а змарніла і хвора; повільно підкрадаються сорок перший, сорок другий і сорок третій роки життя, потім нарешті не люди, а смерть проймається милосердям і виводить утомлену душу з в’язниці. Чимало змінилося за ці роки, але завжди тільки щось дрібне й незначуще. Інколи Марія Стюарт здорова, інколи хвора, інколи приходять надії і в сто разів більше розчарувань, іноді до неї ставляться трохи суворіше, іноді трохи люб’язніше, іноді вона пише Єлизаветі гнівні листи, іноді знову ніжні, але, по суті, все лишається дратливо і незмінно однаковим, ті самі зачовгані чотки безбарвних годин, що, пусті, прослизають між пальцями. Ззовні змінюється в’язниця, королева тримає Ма­рію Стюарт то в замку Болтон, то в замках Четсворт, Шеффілд, Татбері, Вінґфілд і Фотерінґей, проте тільки назви різні, каміння та стіни, власне, ці всі замки однакові, бо всі обмежують свободу. Зі злобною наполегливістю кружляють навколо цього вузенького кола по широких мінливих шляхах зорі, сонце і місяць, настає день, ніч, місяць і рік; держави гинуть і постають знову, королі приходять і відходять, жінки зріють, наро­джують і в’януть, за берегами і горами ненастанно змінюється світ. Тільки це одне життя безкінечно перебуває в затінку; відрізане від коріння і стовбура, не дає воно цвіту, і тим паче плодів. Повільно, отруєна трутизною безсилої туги, в’яне юність Марії Стюарт, минає її життя.

Хоч як парадоксально, найжорстокішим у цьому безкінечному ув’язненні було те, що ззовні воно аж ніяк не скидалося на жорстоке. Адже проти брутального насильства гордий дух ще може боронитися, приниження розпалює озлоб­лення, душа завжди зростає, чинячи несамовитий опір. Тільки порожнеча вбиває душу і висотує з неї всю силу, ви­снажує її; завжди лише гамівна кімната, в стіни якої годі вдарити кулаками, ще нестерпніша, ніж найміцніший каземат. Жоден батіг, жодна фраза не пече так глибоко високе серце, як зґвалтування свободи з догідливими уклонами й відда­ними запевненнями в королівському статусі, бо немає страшнішого глуму, ніж глум офіційної люб’язності. Саме оця облудна увага, призначена не живій людині, а її статусу, найтяжче допікала Марії Стюарт, завжди лише шаноблива варта навколо, приховане чатування, почесна охорона “honourable cus­tody”, що з капелюхами в руках і по-рабському опущеними очима мало не наступає їй на п’яти. Адже всі ці роки ні на хвилину не забували, що Марія Стюарт королева, їй забезпечували всі і всі нікчемні зручності, надавали всі дрібні свободи, не давали тільки єдиної, найсвятішої і найважливішої речі в житті: свободи. Єлизавета, перелякано дбаючи про свій престиж гуманної володарки, досить розумна, щоб не ставитися до своєї суперниці мстиво. Ох, вона дбає про свою добру сестру! Коли Марія Стюарт хвора, з Лондона одразу надходять занепокоєні запитання, Єлизавета пропонує їй власного лікаря, висловлює виразне бажання, щоб їжу Марії Стюарт готувала її власна челядь. Ні, ніхто не повинен поширювати ниці чутки, ніби вона намагається отрутою зве­сти зі світу незручну суперницю, ніхто не повинен мати змогу