Стефан Цвейг - Марія Стюарт

землі, минули веселі прогулянки від замку до замку. Що довше триває ізоляція, то більше шукає ув’язнена радості в хатній роботі. Вбрана в чорне, немов черниця, Марія Стюарт годинами сидить за п’яльцями і витонченими, ще досі гарними білими руками гаптує золотом дивовижні тканини, зразкам яких ще й досі можна чудуватися, або читає улюблені книжки. За майже двадцять років не повідомляють про жодну любовну пригоду, відколи велика ніжність, властива Марії Стюарт, уже не марнувалася на якогось Босвелла, на коханого чоловіка, вона лагідно й тихо спрямувала її на істот, які ніколи не розчаровують: на тварин. Марія Стюарт замовила собі з Франції найлагідніших і найрозумніших з усіх собак: спанієлів, всякчас тримає співочих птахів і голубник, сама доглядає квіти в саду і дбає про дружин своїх слуг. Той, хто тільки побіжно спостерігав Марію Стюарт, приходив лише як гість і глибоко не зазирав, міг думати, що те несамовите честолюбство, яке колись розхитувало світ, цілковито померло в ній, усі земні бажання заснули. Адже часто і дедалі частіше ця жінка, поволі старіючи, ходить у розмаяній удовиній накидці на месу, часто стає навколішки перед молитовним стільчиком у каплиці й тільки іноді, дуже рідко, ще записує вірші в молитовнику або на чистому аркуші. Але це вже не палкі сонети, а вірші побожної відданості або меланхолійної резиґнації, наприклад: Que suisie helas et quoy sert ma vie  Ien suis fors qun corps priue de cueur  Un ombre vayn un obiect de malheur  Qui na plus rien que de mourir en uie... Хто я, на жаль, й життя навіщо моє служить,  Я тільки тіло, де душа замовкла тиха,  Я тільки марна тінь і осереддя лиха,  Що лиш за смертю ненастанно тужить...

Дедалі міцнішає враження, ніби страдниця покинула всі думки про земну владу, ніби вона, побожна і врівноважена, лише чекає на ту, що приносить мир: на смерть.

Але не слід піддаватися омані: це все тільки подоба і маскарад. Насправді ця горда жінка, ця вогненна володарка живе лише однією думкою й задля однієї думки: знову здобути свободу, повернути своє владарювання. Марія Стюарт ані секунди не думає поважно про те, щоб боягузливо змиритися з долею. Все те сидіння за п’яльцями і книжкою, балачки і мляві мрії лише прикривають її справжню, щоденну діяльність: змовляння. Від першого до останнього дня ув’язнення Марія Стюарт змовляється і провадить дипломатичну роботу, всюди пере­творює свою кімнату в таємну політичну канцелярію. Вона гарячково працює там день і ніч. За замкненими дверима Марія Стюарт разом зі своїми двома секретарями власноруч складає таємні вказівки французькому, іспанському і папському послам, своїм шотландським прихильникам і в Нідерланди, що­правда, задля обережності посилає водночас Єлизаветі сповнені запевнень, заспокійливі, смиренні або обурені листи, на які та вже давно не відповідає. Ненастанно, переодягаючись сотні разів, сновигають посланці в Париж і Мадрид, а потім назад, придумують паролі, виробляють цілу шифрувальну систему і щомісяця змінюють її, день у день працює справжня закордонна поштова служба з усіма ворогами Єлизавети. Увесь дім — Сесіл знає про це і тому всякчас намагається зменшити число вірних слуг Марії Стюарт — працює, немов генеральний штаб над вічним маневром визволення, прислуга, що склада­ється з півсотні чоловік, ненастанно зустрічається з кимсь у найближчих селах, щоб одержати звістки або передати їх, усе населення регулярно підкуповують, прикриваючись роздачею милостині, і завдяки цій витонченій організації естафетна дипломатична служба сягає Мадрида і Рима. Листи вкладають то в білизну, то в книжки, ховають у порожнистих усередині ціпках, під вічками скриньок на коштовності, інколи навіть за ртуттю дзеркал. Вигадують щоразу нові хитрощі, щоб ошукати Шрузбері: то розрізають підошви черевиків і вкладають туди написані невидимим чорнилом послання, то виготовляють особливі перуки, в які загортають маленькі паперові сувої. В книжках, які присилають Марії Стюарт із Парижа або Лондона, окремі літери відповідно до певного коду підкреслено, поставлені разом, вони мають те або те значення, проте найважливіші документи її отець-сповідник зашиває в свій епітрахіль. Марія Стюарт, ще замолоду навчившись шифрувати і розшифровувати, сама веде всі головні справи, і ця бентежна гра — зводити нанівець накази Єлизавети, — напружує всі її душевні сили, заміняє фізичні вправи і будь-які інші збудження. З усім своїм запалом і бездумністю Марія Стюарт занурюється в дипломатично-конспіративну гру, і не раз, коли з Парижа, Рима і Мадрида щоразу новими шляхами до неї в замкнену кімнату доходять повідомлення та обіцянки, принижена знову може почуватися реальною силою, ба навіть осередком усіх європейських інтересів. Саме те, що Єлизавета знає про небезпечність Марії Стюарт і все-таки не може зігнути її, що вона, незважаючи на всіх охоронців і вартових, керує зі своєї кімнати воєнними походами і бере участь у формуванні долі світу, стало, напевне, єдиною насолодою, яка протягом усіх тих довгих пустих років так чудово підтримувала випростану й горду душу Марії Стюарт.

Дивовижна ця несхитна енергія, ця сила в кайданах, але водночас трагічна внаслідок своєї марності. Адже все те, що задумує і за що береться Марія Стюарт, завжди закінчується невдачею. Всі численні змови, які вона ненастанно організовує, наперед приречені на провал. Адже партія дуже нерівна. Супроти згуртованої організації індивід завжди слабший; Марія Стюарт працює сама, натомість за Єлизаветою стоїть цілий штат із державним секретарем, радниками, поліцмейстерами і шпигунами, а з державної канцелярії боротися краще, ніж із в’язниці. Сесіл може необмежено користуватися грішми і засобами оборони, він може з вільними і повними руками вживати своїх заходів і спостерігати самотню недосвідчену жінку очима тисяч шпигунів. Майже про кожного з трьох мільйонів