Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Записки українського самашедшого 📚 - Українською

Ліна Василівна Костенко - Записки українського самашедшого

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Записки українського самашедшого" автора Ліна Василівна Костенко. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 99
Перейти на сторінку:
я генетично до нього належу.

На Майдані вже тисяч сто людей.

Занепокоєний мер пропонує запровадити карантин у школах.

Леді Ю закликає запасатись харчами і їхати на Майдан.

Почалися телемарафони. Діячі культури й науки сидять у черзі на теледиванах. В родинах сварки, сусіди не вітаються, собаки гавкають одна на одну. Вступаємо в стадію масового психозу.

А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння.

Людей на Майдані щодалі більше. їм відчиняють двері вестибюлі театрів, творчих спілок. Навіть мер виявляє нечувану толерантність, він уже не придумує вітер, який би здмухнув намети. Навпаки, віддає прибулим перший поверх міськради і навіть Колонний зал. «Український дім» розчиняє гостинно двері. Втомлені з дороги люди де впали, там і заснули. У кріслах глядацьких залів, просто на сцені, в простінках між ліфтами і взагалі, де прийдеться. Історія ставить грандіозний спектакль.

На Майдані грім революції, завжди хтось виступає, хтось диригує цим всенародним дійством. Навіть та лялька на монументі набула сенсу, бо аж д’горі до неї доп’яли помаранчевий прапор, і він тріпотить. Телеекран над Майданом — як збільшувальне скло Історії. Я не впізнаю цих облич — вони прекрасні.

Але архозаври системи святкують свою перемогу. Ще немає офіційного результату, ще не названо легітимного переможця, а провладного кандидата вже визнали президентом в законі. Його вже привітав посол Росії, два роки тому посвячений в козаки гранчаком оковитої з шаблі. Привітав спікер Російської Думи. А російський президент аж із Бразилії привітав його навіть двічі.

У Дніпропетровську біля оперного театру запустили вже й феєрверк.

Він уже звернувся до народу з подякою за підтримку. Зверхньо назвав повсталих «невеличкою групкою радикалів». Тих, що не голосували за нього, обіцяв простити.

Я зрозумів, що моє життя закінчилося. Що України вже більше ніколи не буде. І я пішов на Майдан.

Я вже третій день на Майдані. Додому приходжу тільки на ніч, дома у нас теж хлопці з Майдану, одні заходять, інші виходять, перегріються, посплять пару годин і знову на Майдан. Дружина з малим ночують у Борьчиної матері, там такі меблі з бежової шкіри, люстри з венеційського скла — з вулиці не завалишся. Бачимось на бігу, сьогодні казала: вчителька скаржиться, малий з Борькою тікають з уроків, забігають у штаб помаранчевих, набирають символіки, обчіпляються стрічками, воно все тріпотить, розвівається — бігають, як ірокези.

Вдосвіта крізь сон прислухаюся, чи не гудуть танки. Але чую тільки відлуння Майдану. Він тепер, як велике серце Києва — гуготить, пульсує, б’ється у ритмі барабанів Революції.

Здається, що й сонце сходить саме там.

Над Майданом стоїть оранжева аура.

Пройшла чутка, що сьогодні вночі розгромлять наметове містечко.

Готуємось до газової атаки. Дістали протигази, маємо ланцюги. Вирішили зчепитися ними між собою і стояти на смерть. Зброї немає, а якби й була, у цій ситуації головне не схопитися за зброю. Вони можуть, ми — ні.

Я подзвонив дружині, що залишаюся на ніч. У неї здригнувся голос, вона помовчала й сказала: «Добре. Я так і думала. Не застудись».

Не розгромили. Не наважились. Навіть не зробили спроби.

Втім, це може статися щохвилини. Вони можуть кинути армію на людей. Можуть посадити на дахах снайперів і перестріляти прицільно. Або застосувати той метод, що спрацював тоді на Манежній площі в Москві. Вріжеться група відморозків у гущу Майдану, спровокує бійку, посіє паніку — і все. Тільки кров на асфальті.

Дві ночі не спав, стоїмо на варті. Одні змінюють інших, щодня з областей прибувають нові. Впізнаю хлопців, знайомих ще з часів студентської революції. Тренуємось, проходимо вишкіл, ось де згодилася й служба в армії, і той наш досвід на граніті Майдану. Поки що без інцидентів. Правда, якийсь тип різонув одного з наших бритвою по щоці, кров виступила, як калина, ми його скрутили, а кому здаси? Спецпризначенці стоять за щитами, в шоломах, з засніженими комірами, на шевронах хижо вищирений «Барс».

Відібрали у типа бритву і дали ногою під зад.

І всі ці ночі і дні на стовпчику огорожі сиділа сова у помаранчевому шарфі. Вона дивилася на нас круглими жовтими очима, — я не знаю, коли вона спить, на Майдані суцільний день, шум, ритми, пісні й скандування.

А один намет окремий і тихий. Там живе Ґія Ґонґадзе. Над відхиленим входом уже не тінь його голови, а збільшене фото його живого. Люди ставлять свічки, кладуть цукерки, яблука, горіхи, як на могилу в поминальні дні. А могили й досі немає. Рештки «таращанського тіла» так і лежать у морзі на вулиці Оранжерейній, — ось уже п’ятий рік.

«Сніг. Налипання мокрого снігу». Димлять польові кухні. Люди гріються в автобусах, молодь танцює. На екрані Ґабріела Масанґа рекламує шубки, і від її африканського вигляду стає тепліше. Кияни приносять зимовий одяг, наливають з термосів гарячий чай. Мій сусід, отой старенький єврей, приніс булочки й сигарети, помахав мені помаранчевим прапорцем. Підвезли дров. Якась фірма подарувала валянки свого виробництва, тверді, повстяні, дибаласті — в таких валянках хоч і в Сибір, я думав, що таких вже й не роблять.

Барабани б’ють, машини клаксонять, стрічки розвіваються — свобода!

Весь Київ поспішає на Майдан. Тільки пам’ятники наших великих не можуть зрушити з місця.

Стоїть кам’яний Сковорода в помаранчевому шарфі.

І кам’яний Грушевський. І Шевченко. І Леся Українка.

Сидить кам’яний Лесь Курбас, замучений на Соловках. Хтось пов’язав йому помаранчеву стрічку. У мене стислося серце — якби вони хоч на мить воскресли, всі, що боролися за Україну, якби могли подивитися на неї тепер!

Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є.

Я відчуваю гордість за Київ. Я милуюся киянами. Так ось же він, справжній портрет нації! Така маса людей, і не перетворюється на юрбу.

Бо це вже не маса, це люди. І вивели їх на Майдан не політики, вони вийшли самі.

Хоча є всякого люду. Знайшлися навіть злодюги з посвідченнями помічників депутатів, збирали гроші й щезали з містечка. Якийсь розлючений тип показав у об’єктив дулю. Інший напився і звалився під колеса автобуса. Скудовчений люмпен працює ліктями, продирається у штаб революції: «Гдє здєсь шапки раздают?» Опасиста дама в шиншиловій шубі пирхає на «помаранчевих», веде чорного пуделя, хоч і не на важкому срібному ланцюжку, а просто на повідку, але я десь його бачив, це підозрілий пудель, я його читав

1 ... 93 94 95 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки українського самашедшого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки українського самашедшого"