Анджей Сапковський - Вежа блазнів

ніде нічого не залишилося. То, може, замість того, щоб утікати, щоб шукати того, чого вже нема, краще повернутися до Зембиць? Знайти можливість зустрітися віч-на-віч з невірною коханкою? Щоби, немов той лицар із балади, котрий за кинутою легковажною дамою рукавичкою ввійшов у клітку до левів і пантер, кинути Аделі в обличчя, ніби рукавичку, гіркий докір і холодне презирство? Подивитися, як негідниця блідне, як бентежиться, як заламує руки, як опускає очі, як тремтять у неї губи. Так, так, хай буде що буде, аби тільки побачити, як вона блідне, як соромиться, поганьблена своєю власною зрадою. Зробити так, щоб вона мучилася! Щоб їй дошкуляло сумління, щоб її доймали докори…»

«Ще чого, — озвався Рейневанів здоровий глузд. — Докори? Сумління? Дурню ти! Вона розсміється, накаже знову тебе побити і засадити у вежу. А сама піде до князя Яна, і вони обоє вляжуться в постіль, і будуть кохатися, та де, трахатися так, що ложе затріщить. І не буде там ні докорів, ні жалів. Буде хіба що сміх, бо насмішки над наївним дурнем, Рейнмаром з Беляви, додадуть любовним забавам смаку і вогню, немов пряна приправа».

Здоровий глузд, як констатував Рейневан без ані найменшого подиву, промовляв голосом Шарлея.

Кінь Генрика Гакеборна заіржав, затрусив головою. «Шарлей, — подумав Рейневан, поплескуючи його по шиї. — Шарлей і Самсон. Вони залишилися в Зембицях. Залишилися? А може, як тільки мене було заарештовано, відразу вирушили в Угорщину, раді, що нарешті позбулися клопоту? Шарлей ще зовсім недавно вихваляв дружбу, мовляв, це така велика і прекрасна річ. Але дещо раніше — і звучали ці слова якось правдивіше і щиріше — заявляв, що для нього має значення лише його власна вигода, його власне благо і щастя, а решта може йти під три чорти. Так він казав, і взагалі…

Взагалі, я дедалі менше йому дивуюся.»

Кастилець Гакеборна знову заіржав. І йому відповіло іржання.

Рейневан різко підняв голову, саме вчасно, щоби встигнути помітити вершника на краю лісу.

Амазонку.

«Ніколетта, — здивовано подумав він. — Ніколетта Світловолоса! Сіра кобила, світла коса, сіра накидка. Це вона, однозначно вона, однозначно!»

Ніколетта побачила його майже тієї самої миті, що й він її. Але, всупереч очікуванням, не помахала йому рукою, не гукнула радісно і весело. Де там! Вона розвернула коня і кинулася втікати. Рейневан не замислювався довго. Точніше кажучи, не замислювався ані миті.

Він зірвав кастильця з місця і кинувся вслід, краєм бурелому. Галопом. Вирви і ями загрожували поламати ноги жеребцеві та зламати шию верхівцеві — але, як було сказано, Рейневан не думав. Кінь — також.

Коли він слідом за амазонкою влетів у бір, то вже знав, що помилився. По-перше, сивий кінь був не вже знайомою йому чистокровною і жвавою кобилою, а кістлявою і незграбною шкапою, яка йшла чвалом по папоротях важко й зовсім не граціозно. Дівчина, яка сиділа на шкапі, жодним чином не могла бути Ніколеттою Світловолосою. Смілива і рішуча Ніколетта, себто Катажина Біберштайн, виправив він себе подумки, не їхала би, по-перше, в дамському сідлі. По-друге, не зіщулювалася би в ньому так ганебно, не озиралася би з переляку. І не пищала б так пронизливо. Абсолютно точно — вона би так не пищала.

Коли нарешті до нього дійшло, що він, ніби кретин чи збоченець, ганяється по лісах за незнайомими дівчатами, було вже занадто пізно. Амазонка під тупіт копит і з вереском виїхала на галявину, Рейневан виїхав зразу за нею. Він хотів було стримати коня, але норовистий лицарський жеребець не дав себе зупинити.

На галявині були люди, коні, цілий невеликий кортежик. Рейневан помітив кількох пілігримів, кількох францисканців у коричневих рясах, кількох озброєних алебардників, огрядного сержанта, запряжений парою коней фургон, накритий чорною просмоленою мішковиною. Чоловіка на вороному коні, в бобровому ковпаку і плащі з бобровим коміром. Чоловік, своєю чергою, помітив Рейневана, вказав на нього сержанту та збройним.

«Інквізитор», — з жахом подумав Рейневан, але відразу зрозумів свою помилку, згадав. Він уже бачив цей віз, бачив уже суб'єкта в бобровому ковпаку і комірі. Хто це, їм сказала Дзержка де Вірсінг — у фільварку, де вона стояла зі своїм табуном. Це був колектор. Збирач податків.

Вдивляючись у накритий чорною мішковиною віз, він усвідомив, що бачив цей екіпаж і дещо пізніше. Згадав також і супутні обставини, через що йому тої ж миті захотілося втікати. Не встиг. Перш ніж Рейневан зумів розвернути коня, що переступав ногами і шарпав головою, до нього чвалом під'їхали озброєні люди, оточили його, відрізавши від лісу. Побачивши, що став мішенню для кількох натягнутих арбалетів, Рейневан відпустив повіддя і підняв руки.

— Я випадково! — закричав він. — Через помилку! Без лихих намірів!

— Будь-хто може так сказати, — відповів, під'їхавши, бобровий колектор. Він дивився надзвичайно похмурим поглядом, розглядав його настільки уважно і підозріливо, що Рейневан завмер, очікуючи неминучого і найгіршого. Тобто що колектор його впізнає.

— Гоп-гоп! Стривайте. Я цього молодця знаю!

Рейневан ковтнув слину. Це явно був день відновлення знайомств. Тим, хто кричав, виявився голіард, із яким Рейневан познайомився в раубрітерському Кромоліні, той самий, котрий читав гуситський маніфест, а потім разом з Рейневаном ховався в сирниці. Немолодий, у кабаті з вирізаною зубчиками баскою та в червоному рогатому каптурі, з-під якого вибивалися кучеряві пасма волосся з уже доволі виразною шпакуватою сивиною.

— Я добре знаю цього юнака, — сказав він, під'їхавши. — Він із порядної шляхти. Його звати… Рейнмар фон Хагенау.

— Чи не нащадок, — риси обличчя бобрового колектора трохи злагідніли, — того відомого поета?

— Ні.

— А чому це він стежить за нами? Їде слідом за нами? Га?

— Та яким же слідом? — випередив, фиркнувши, червоний голіард. — Сліпі ви, чи що? Таж він з бору виїхав! Якби стежив, їхав би трактом, слідами коліс.

— Ніби й, гм-м-м, правда. То, кажете, ви знайомі?

— Як пити дати, — весело підтвердив голіард. — Я ж його ім'я знаю. А він моє. Що мене звати Тибальд Раабе. От скажіть-но, паничу Рейнмаре, як мене звати?

— Тибальд Раабе.

— От бачите!

На такий неспростовний доказ колектор кашлянув, поправив бобровий ковпак, наказав солдатам відійти.

— Вибачте, гм-м-м… Справді, надто вже я обережний… Але я змушений бути пильним! Більше тут сказати нічого. Що ж, пане Хагенау, можете…

— …їхати з нами, — радісно докінчив голіард, перед тим непомітно підморгнувши Рейневанові. — Ми до Барда. Разом. Бо так вкупі воно надійніше і… безпечніше.

* * *

Кортежик рухався повільно, вибоїста лісова дорога обмежувала швидкість запрягу до такої, яку легко могли підтримувати піші: четверо прочан з костурами і