Анджей Сапковський - Вежа блазнів

* * *

Події на гостинці, що вів до Штольца, стали — принаймні на кілька днів — сенсацією, небилицею, модною темою розмов і пліток. Зембицький князь Ян кілька днів супився і ходив похмурий, влізливі придворні розповідали, що він дується на сестру, княгиню Євфемію, ірраціонально приписуючи їй провину за все. Рознеслася також чутка, ніби дуже боляче дістала по вухах служниця пані Аделі де Стерча. Подейкували, що за веселий настрій, за щебетання і за сміх — у той час, коли пані було зовсім не до сміху.

Гакеборни з Пшевоза пообіцяли, що убивць юного Генріха дістануть хоч би з-під землі. Прекрасна і сповнена темпераменту Ютта де Апольда смертю зальотника, як казали, не перейнялася аніскілечки.

Молоді лицарі організували погоню за злочинцями, чвалом від замку до замку, сурмлячи у роги і гримлячи підковами. Погоня більше нагадувала пікнік, і результати її також були пікнікові. Дещо з того, як-от вагітності і засилання сватів, — з великим запізненням.

Зембиці відвідала Інквізиція, але того, з чим вона прибула, з-за домініканських мурів не довідалися навіть найбільш пролазливі й жадібні до сенсацій пліткарі. Інші новини і чутки розходилися швидко.

У Вроцлаві, у Святого Яна Хрестителя, канонік Отто Беесс палко молився перед головним вівтарем, дякував Богу, опустивши чоло на складені долоні.

У Ксенгиницях, селі під Любіном, старенька, зовсім немічна мати Вальтера де Барби думала про зиму, яка наближалася, і про голод, який тепер, коли вона залишилася без опіки і допомоги, неодмінно мав убити її на переднівку.

У Немчі, у корчмі «Під дзвоником», якийсь час було дуже гамірно: Вольфгер, Морольд і Віттіх Стерчі, а з ними Дітер Гакст, Стефан Роткірх і Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач, галасували, лихословили і погрожували, випиваючи чвертку за чверткою і гарнець за гарнцем. Слуги, що підносили напої, від страху ховали голови в плечі, чуючи описи мук, що їх учасники учти збиралися в найближчому майбутньому завдати такому собі Рейневанові де Беляу. Над ранок настрій покращило несподівано тверезе зауваження Морольда. Немає такого поганого, відзначив Морольд, щоби на добре не вийшло. Оскільки Кунца Аулока чорти взяли, то, виходить, тисяча злотих ринських Таммо Стерчі залишиться в кишені. Тобто в Стерцендорфі.

Через чотири дні звістка дійшла і до Стерцендорфа.

* * *

Мала Офка Барут була дуже-дуже незадоволена. І дуже-дуже зла на економку. Офка ніколи не відчувала до економки жодної симпатії, надто вже часто її мати вдавалася до допомоги економки, щоби примусити Офку робити те, чого Офка не любила, — а надто їсти кашу й умиватися. Але сьогодні економка дошкулила Офці особливо страшно — силою відірвала її від забави. Забава полягала у киданні плаского камінця на свіжі коров'ячі купи, і завдяки своїй радісній простоті була останнім часом модною серед ровесників Офки, переважно дітей замкової сторожі й челяді.

Відірвана від розваг дівчинка марудила, дулася і старалася, як могла, ускладнити економці завдання. Вона — їй на зло — робила манюні крочки, через що економці доводилося майже тягти її силою. Офка реагувала на зауваження і на все, що економка говорила, злим фирканням. Бо це все її аніскілечки не обходило. З неї було досить перекладання промов дідуся Таммо, бо в дідуся в кімнаті смерділо, зрештою, дідусь і сам смердів. Її аніскілечки не обходило й те, що у Стерцендорф тільки що приїхав дядько Апеч, і що дядько Апеч привіз дідусеві страшенно важливі новини, що зараз він саме переказує їх, а коли закінчить, дідусь Таммо, як завжди, захоче багато чого сказати, а крім неї, родзоної панянки Офки, ніхто не розуміє того, що дідусь каже.

Родзона панянка Офка мала все це десь. Вона прагнула тільки одного — повернутися до замкового валу й кидати пласкі камені на коров'ячі купи.

Уже на сходах вона почула звуки, що долітали з кімнати дідуся. Новини, які переказав дядько Апеч, видно, були справді приголомшливі й страшенно неприємні, бо Офка ще ніколи не чула, щоби дідусь так ревів. Ніколи. Навіть тоді, коли довідався, що найкращий жеребець табуна чимось отруївся і здох.

— Вуаагга-вуага-буггауаггу-уууааха! — долинало з кімнати. — Гррргир-гггих… Уаарр-рааах! О-о-о-ооо…

Потім пролунало:

— Бзпппрррр… Пппппррррууу… І запала глуха тиша.

А потім з кімнати вийшов дядько Апеч. Він довго дивився на Офку. Ще довше — на економку.

— Прошу наготувати їжі на кухні, — сказав він врешті-решт. — Провітрити кімнату. І викликати священика. Саме в такій послідовності. Наступні розпорядження я зроблю, коли поїм.

— Багато, — додав він, бачачи погляд економки, яка, видно, вже вгадала правду. — Багато що тут відтепер зміниться.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

у якому знову з'являються червоний голіард і чорний віз, а на возі — п'ятсот з гаком гривень. А все через те, що Рейневан знову погнався за спідницею.

Десь ополудні дорогу йому перегородив бурелом — широчезна смуга землі, аж до далекої стіни бору, заповнена поламаними стовбурами, які лежали покотом. Захаращеність порозбиваними колодами, безлад переплетеного гілля, хаос повикручуваних, немовби у муках, вирваних із землі коренів і лабіринт вирв були суголосними стану його душі. Алегоричний краєвид не тільки затримав його, а й змусив замислитися.

Після прощання з князем Больком Волошеком Рейневан апатично їхав на південь, туди, куди вітер гнав кучугури чорних хмар. Власне, він і не знав, чому вибрав саме цей напрямок. Чи тому, що перш ніж від'їхати, Рейневанові вказав цей напрямок Волошек? Чи він інстинктивно вибрав шлях, який віддаляв його від місць і справ, що викликали в ньому страх і відразу? Подалі від Стерчів, Стшегома і пана фон Лаасана, від Гайна фон Чірне, свидницької Інквізиції, замку Штольц, Зембиць, князя Яна…

І від Аделі.

Вітер гнав хмари так низько, що здавалося, ще трохи — і вони зачепляться за верхівки дерев, що стояли за буреломом. Рейневан зітхнув.

Ох, як заболіли, як зачепили за серце і вгризлися в печінки холодні слова князя Болька! У Зембицях йому вже нічого шукати! Господи! Ці слова, можливо, саме тому, що такі безжалісно відверті, такі правдиві, заболіли Рейневанові більше, ніж холодний і байдужий погляд Аделі, ніж її жорстокий голос, коли вона нацьковувала на нього лицарів, ніж удари, які через це посипалися на нього, аніж навіть ув'язнення. У Зембицях йому вже нічого шукати. У Зембицях, до яких він прагнув, сповнений надії і любові, попри небезпеки, ризикуючи здоров'ям і життям. У Зембицях йому вже нічого шукати!

«Отже, — подумав він, вдивляючись у плутанину коренів і гілок, — у мене вже