Анджей Сапковський - Вежа блазнів

четверо францисканців, що тягнули маленький візочок. Прочани, всі як один, мали синьо-червоні носи, які переконливо свідчили про любов до міцних напоїв та інші гріхи молодості. Францисканці були молоді люди.

— Прочани і брати-мінорити, — пояснив голіард, — теж прямують до Барда. До святої Фігури на Горі, знаєте, Мадонни Бардської…

— Знаю, — перебив Рейневан, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує, особливо колектор, що їхав біля чорного фургона. — Знаю, пане… Тибальде Раабе. А якщо чогось не знаю…

— То так уже воно, видно, й має бути, — обрізав голіард. — Не задавайте зайвих запитань, паничу Рейнмаре. І будьте Хагенау. Не Беляу. Так безпечніше.

— Ти був, — здогадався Рейневан, — у Зембицях.

— Був. І дещо чув… Того вистачило, аби здивуватися, побачивши вас тут, у Голеньовських борах. Бо розійшовся поголос, що ви у вежі сидите. Ой і гріхів же вам понаприписували… Пліткували… Якби я вас не знав…

— Проте знаєш.

— Знаю. І добре до вас ставлюся. Тому й кажу: їдьте з нами. До Барда… Ради Бога! Та не витріщайтеся ви на неї так, паничу. Мало того, що ви її по лісі ганяли?

Коли панна, що їхала на чолі кортежику, обернулася вперше, Рейневан навіть зітхнув. Вражений. І здивований. Як він міг сплутати цю бридулю з Ніколеттою? З Катажиною Біберштайн?

Волосся в неї було, що правда то правда, майже того ж кольору — світле, як солома, частий у Шльонську результат змішування крові світловолосих батьків з-над Лаби й світловолосих матерів з-над Варти і Просни. Але на цьому подібність і закінчувалася. У Ніколетти шкіра була як алебастр, чоло ж і підборіддя оцієї-от дівчини прикрашали цяточки вугрів. У Ніколетти були очі як волошки, а в прищуватої дівчини — ніякі, водянисті й увесь час по-жаб'ячому вибалушені, що можна було приписати переляку. Ніс надто малий і кирпатий, але зате губи надто тонкі й бліді. Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом — замість того, щоб виглядати по-модному, виглядала, як дурна. Враження доповнював одяг — вона носила тривіальну шапочку з кроля, а під опанчею — сіру сукеночку простого крою, пошиту з нікудишньої, нерівно пряденої, покуйовдженої вовни. Катажина Біберштайн, мабуть, своїх служниць у ліпше вбирала.

«Погануля, — подумав Рейневан, — бідна погануля. Їй бракує ще тільки цяточок віспи. Але в неї ще все попереду».

Лицар, який їхав пліч-о-пліч з дівчиною, мав — цього не можна було не помітити — віспу вже позаду, коротка сива борода не могла приховати її слідів. Упряж гнідка, на якому він їхав, була сильно обтріпана, а кольчуг на кшталт тієї, що була на ньому, не носили вже з часів легніцької битви. «Убогий лицар, — подумав Рейневан, — яких багато. Дрібнопомісний vassus vassallorum[368]. Везе доньку в монастир. Бо куди ж їй іще? Хто б такої захотів? Тільки клариски або цистерціанки».

— Та перестаньте ж, — шикнув голіард, — витріщатися на неї. Так не личить.

Що ж, так справді не личило. Рейневан зітхнув і відвів погляд, повністю зосередившись на дубах і грабах, що росли при дорозі. Але було вже пізно.

Голіард стиха вилаявся. А вбраний у легніцьку кольчугу лицар зупинив коня і почекав, поки до нього під'їдуть. Міна в нього була дуже серйозна і дуже похмура. Він гордо підняв голову, вперся рукою в стегно, біля самої рукояті меча. Такого ж немодного, як і кольчуга.

— Шляхетний пан Хартвіг фон Штітенкрон, — відкашлявшись, представив його Тибальд Раабе. — Пан Рейнмар фон Хагенау.

Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон якийсь час дивився на Рейневана, але всупереч очікуванням не запитав про кревну спорідненість зі славетним поетом.

— Ви налякали мою доньку, мосьпане, — гордовито заявив він, — ганяючись за нею.

— Прошу вибачити, — Рейневан поклонився, відчуваючи, як у нього червоніють щоки. — Я їхав за нею, позаяк… Помилково. Прошу вибачити. І її теж, якщо дозволите, попрошу, стану навколішки…

— Не ставайте, — відрізав лицар. — Залиште її у спокої. Вона боязка. Несмілива. Але добра дитина. До Барда її везу…

— У монастир?

— Чому, — лицар насупив брови, — ви так вважаєте?

— Бо ви вельми побожні, — виручив Рейневана зі скрутного становища голіард. — Бо ви обоє виглядаєте надзвичайно побожними.

Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон перехилився із сідла, захарчав і сплюнув — зовсім не побожно і зовсім не по-лицарському.

— Дайте спокій моїй дочці, пане фон Хагенау, — повторив він. — Цілком і назавжди. Зрозуміли?

— Зрозумів.

— От і добре. Кланяюся.

* * *

За якусь годину їзди накритий чорною мішковиною віз загруз у болоті. Щоб його витягнути, довелося солідарно залучити всі сили, не виключаючи братів міноритів. Звичайно, до фізичної праці не опустилися ні шляхта, тобто Рейневан і фон Штітенкрон, ні культура і мистецтво в особі Тибальда Раабе. Бобрового колектора цей інцидент страшенно рознервував, він бігав, лаявся, сипав командами, неспокійно оглядався на бір. Видно, він помітив погляди Рейневана, бо як тільки екіпаж вивільнили і кортеж рушив, вирішив, що треба пояснити, у чому річ.

— Вам варто знати, — почав він, завівши коня між Рейневана і голіарда, — що йдеться про вантаж, який я везу. Щиро кажучи, неабиякий.

Рейневан не прокоментував. Зрештою, він прекрасно знав, про що йдеться.

— Так-так, — колектор понизив голос, дещо боязко роззирнувся. — На цьому возі ми веземо не абищо. Іншому комусь я би не сказав, але ж ви шляхтич, з порядного роду, і погляд у вас чесний. Тому вам скажу: ми веземо зібраний податок.

Він знову зробив паузу, почекав, чи не буде запитань. Не дочекався.

— Податок, — продовжив він, — ухвалений франкфуртським рейхстагом. Спеціальний, одноразовий. На війну з чеською єрессю. Кожен платить залежно від маєтності. Лицар — п'ять гульденів, барон — десять, духовні особи — по п'ять від сотні зі свого річного доходу. Розумієте?

— Розумію.

— А я — колектор. Зібране везу на возі. У скрині. А є того, треба вам знати, чимало, бо в Зембицях я отримав належне не від якогось там барончика, а від Фуггерів. Тому не повинно дивувати, що я обережний. Усього тиждень, як на мене напали. Неподалік Рихбаха, біля села Лютомія.

Рейневан і цього разу не озвався і нічого не запитав. Тільки покивав головою.

— Лицарі-грабіжники. Та ще й така зухвала шайка! Сам Пашко Римбаба, його впізнали. Нас би неодмінно повбивали, але, на щастя, пан Зейдліц прийшов на допомогу, прогнав негідників. Сам у сутичці отримав поранення, і це його страшенно розлютило. Клявся, що раубрітерам відплатить, і слова свого таки дотримає, Зейдліци — вони пам'ятливі.

Рейневан облизнув губи, все ще машинально киваючи головою.

— Пан Зейдліц у запалі кричав, що всіх їх переловить і так зробить, так