Гюстав Флобер - Виховання почуттів

немов органні труби, безперестану похитуючись, здавалося, співали. Були тут і велетенські кострубаті дуби, що, цупко вп'явшись корінням у землю, судомно зціпили один одного в обіймищах, вигиналися своїми тулубами, подібними до торсів, простягали оголені руки і в розпачі волали, несамовито погрожували, як група титанів, заціпенілих у гніві. Щось іще гнітючіше, якась гарячкова млість нависала над гладінню болотистих вод, охопивши їх колючим чагарником; лишайники, що росли по берегах, куди вовки приходять на водопій, і своєю барвою похожі на сірку, були обпалені, неначе по них топтався відьомський набрід, і безугавне жаб'яче кумкання відповідало на крякання ворон, що тут кружеляли. Потім вони поминали одноманітні прогалини, подекуди зарослі молодими деревцями. Раптом долинало гримотіння заліза, тяжкі разуразні вдари; то на схилі горба артіль каменярів лупала скалу. Скелі траплялися дедалі частіше і нарешті заповнили весь краєвид; кубічні, як будинки, пласкі, як плити, вони нависали, спиралися одна на одну, громадячись, ніби якісь незнані химерні руїни загиблого міста. Та само шаленство їхнього хаосу більше наводить на думку вулкани, потопи, великі, невідомі катаклізми. Фредерік казав, що ці скелі стоять отут від початку світу і залишаться до його кінця; Розанетта відвертала голову, заявляючи, що «від цього здуріє», і йшла рвати вереск. Його дрібненькі лілові квіточки, тулячись одна до одної, зливалися в нерівні латки, і земля, що обсипалася з його корінців, темніла, немов чорна бахрома, на піску, всіяному блискітками слюди.

Якось вони, виходячи на піщаний горб, добралися до його половини. По схилу, де не ступала людська нога, тяглися хвилясті симетричні смуги; тут і там, наче миси на висохлому ложі океану, зводилися скелі, що своєю подобою невиразно нагадували звірів — черепах із витягненими головами, тюленів, які повзають по землі, гіпопотамів та ведмедів. Довкола нікого. Жодного звуку. Пісок, освітлений сонцем, сліпив очі; і раптом, серед цього ряхтіння променів, звірі, здавалося, заворушились. Фредерік і Розанетта майже з переляку кинулися назад, у них паморочилася голова.

Суворий спокій лісу передавався їм; бували години, коли вони їхали мовчки і, похитуючись на ресорах, ніби поринали в солодку знемогу. Обнявши Розанетту за стан, він слухав її мову й щебетання птахів, краєм ока споглядав і чорні виноградинки на її капелюшику, і ягоди ялівцю, і складки її вуалі, і сувої хмар, а коли нахилявся до неї, то відчував свіжість її шкіри і вдихав її разом із пахощами лісу. Їх тішило все; вони показували як на щось дивовижне, на тендітні павутинки, що звисали з куща, на заглибини в камені, повні води, на вивірку, що сиділа на гілці, на двох метеликів, які летіли слідом за ними; інколи за двадцять кроків від них спокійно проходила під деревами лагідна шляхетна лань і поряд із нею — молодий олень. Розанетті хотілося бігти за ними, цілувати їх.

Якось вона дуже налякалася: несподівано до них підійшов якийсь чоловік і показав їй у скриньці трьох гадюк. Вона припала до Фредеріка; він був щасливий, бачачи її слабкість і відчуваючи власну силу, щоб її захистити.

Того ж таки вечора вони пообідали в готелі на березі Сени. Їхній стіл був біля вікна, Розанетта сиділа навпроти Фредеріка, і він милувався на її тонкий білий носик, відкопилені губки, на її ясні очі, пухнасте каштанове волосся, гарний овал обличчя. Сукня з небіленого фуляру щільно облягала її трохи похилі плечі, а руки в гладеньких манжетах різали, наливали напої, вихалися над скатеркою. Їм подали курча із простертими крильцями й лапками, матлот із вугрів у череп'яній мисці, терпке вино, черствий хліб, позублені ножі. Все це побільшувало їхню втіху, навівало якусь ілюзію. Їм трохи не здавалося, ніби вони під час свого медового місяця подорожують по Італії.

Перед від'їздом вони пішли прогулятися берегом Сени.

Ніжно-блакитне небо округлювалося, неначе баня, спираючись обрієм на зубчаті верхів'я лісу. Навпроти, за лугом, видніла дзвіниця сільської церкви, а ген-ген, ліворуч, дах будинку червоною плямою відбивався в річці, яка здавалася нерухомою на всій довжині свого закруту. Проте очерет нахилився, і вода легенько коливала повтикувані над берегом жердини, на яких сушилися розвішені сіті; тут же була лозова верша і стояло два-три старі човни. Біля заїзду дівчина в солом'яному брилику тягала відрами з криниці воду; щоразу, коли відро підіймалося, Фредерік із незбагненною радістю прислухався до брязкотіння ланцюга.

Він не сумнівався, що буде щасливий до кінця своїх днів, — таким природним здавалося його щастя, так нерозривно воно пов'язувалось із його життям та з особистістю цієї жінки. Йому хотілося говорити їй ніжні слова. Вона ласкаво відповідала йому, ляскала по плечу, і його чарувала несподіваність її пестощів. Тепер він одкривав у ній зовсім нову красу, що, може, була лише відблиском довколишнього світу чи, зрештою, викликана його потаємною сутністю.

Коли вони відпочивали серед поля, він клав голову їй на коліна, в затінок її парасоля; або вони обоє лягали ницьма на траву, обличчям одне до одного, поринали поглядом у зіниці, збуджуючи взаємну жагу, а вгамувавши її, приплющували очі й мовчали.

Часом десь віддаля линув до них гуркіт барабана. Це по селах били тривогу, закликаючи йти на захист Парижа.

— А! Це повстання! — казав Фредерік із зневажливим жалем; усі ці заворушення здавалися йому жалюгідними проти їхньої любові й вічної природи.

І вони говорили про абищо, про речі, які й так були їм відомі, про людей, котрі їх не цікавили, про безліч дрібниць. Вона розповідала йому про свою покоївку та свого перукаря. Якось вона, прохопившись, сказала, скільки їй років, — двадцять дев'ять; вона старіє.

Бувало, несамохіть, вона вибовкувала подробиці про своє життя. Вона «служила продавщицею в крамниці», їздила до Англії, починала готуватися в актриси; усе те не мало жодного зв'язку, і Фредерік не міг скласти якогось цілісного враження. Вона розповіла й більше, — якось, коли вони сиділи під платаном на схилі лугу. Внизу, край дороги, босе дівча із запилюженими ногами пасло корову. Помітивши їх, воно підійшло попросити милостиню; однією рукою пастушка притримувала драну спідничку, а другою чухала чорне волосся, яке скидалося на перуку часів Людовіка XIV і обрамлювало її смугляве личко, осяяне сліпучим блиском оченят.

— Згодом вона буде гарненька, — сказав Фредерік.

— Якщо їй поталанило й вона не має матері! — зауважила Розанетта.

— Що? Чому?

— Авжеж. Якби в мене не було матері, я б…

Вона зітхнула й почала розповідати про своє дитинство, її батьки були прядильниками в Круа-Русс. Вона працювала в батька підмайстром. Бідолаха тягнувся, вибиваючись із останніх сил, а жінка їла його їдьма і все збувала, аби тільки піти напитися. Розанетта