Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 64

«Коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою

Лиш одне загадай —

Щоб сказала вона:

«ти не бійся

Я разом з тобою».

Іздрик

 

Від Самсари

Усвідомлення прийшло до мене лагідно, як світанок приходить на горизонт неба. Лежачи на ліжку у незнайомій мені кімнаті, я розплющила очі і побачила вікно у сад. Красивий літній сад, не потривожений жодними турботами. Де я?

Мене оточувала невеличка кімната. Затишна та охайна. Здається, тут пахнуло квітами, але їх не було видно. Хтось накрив мене теплим пледом. Я підвелась і прислухалась. Ні звуку. Двері до кімнати були зачинені.

Я поморщилась: останнє, що пам’ятала — ліс, сніг і як я замерзала. Попрощалась із життям, проте… Буревій! Він мене знайшов і забрав. Серце швидко закалатало. Він приніс мене сюди? У літо? Я усміхнулась: найкраще місце, куди можна забрати після зими — це літо. Ох, Буревій, який же ти чудовий чоловік.

Я почувалась чудово. На диво добре. Ніяких слідів обмороження, ніяких болючих відчуттів. Справжня магія! То де ж я?

— Гей? Є тут хтось? — промовила я у тишу.

Ніхто не відгукнувся. Що ж, добре, я сама піду і знайду когось.

Підвівшись із ліжка, я рушила до дверей. Але коли відчинила їх, то мало знову не втратила свідомість. Шлунок стиснувся і ноги кинуло в жар. Господи…

У коридорі лежали тіла. Дітей. Ніхто з них не рухався. І не дихав. Мій погляд панічно забігав по всьому довкола. Їхні обличчя були почорнілі, немов відмерла тканина. Я бачила таке у лікарні, де працювала…

У грудях забракло повітря. Я схлипнула — десятки дітей. Далі у просторому передпокої — вони лежали. По коридору вперед — також були тіла.

Поборовши страх, я ступила крок уперед і оглянулась. І тоді зненацька побачила живу людину. Вона стояла біля сходів. Жінка. Гарна, у білій сукні і з довгим темним волоссям. Вона дивилась на мене пильним поглядом.

— Як ви почуваєтесь? — запитала вона спокійно, немов це був звичайний погожий день, і ми стояли у парку на прогулянці.

— Як… як я? Що тут сталося?! — почала затинатись я, притиснувшись до стіни.

— Прийшли чорні сили і убили усіх моїх дітей. Я не могла нічого вдіяти.

— А хто ви? І де ми?

Вона ступила кілька кроків до мене, із пошаною обминаючи дітей.

— Це будинок, що раніше зберігав у собі таємницю людських казок. А я — Радміла, його Хранителька. Але я не впоралась зі своєю роботою. Тому що не вберегла…

Уперше її голос дав тріщину, і вона змовкла. Жінка стояла уже неподалік від мене, і я побачила, як очі її налились сльозами. Проте вона пересилила себе і продовжила:

— Уже не важливо, хто я. Важливо, хто ви.

— Я? — здивовано перепитала я. — Мене звати…

— Самсара.

Що? Раптом, мені знову перехопило подих, а в грудях похололо. Так буває, коли ти раптом згадуєш щось, дуже важливе. Так буває, коли ти падаєш уві сні.

— Ви Велика Самсара. І я… — жінка опустилась на одне коліно. — Прошу вас… зцілити моїх дітей.

Вона опустила голову, але плечі її засіпались від ридання. Вона плакала так сильно, як плачуть лише на могилах у рідних. Плакала, притискаючи волосся до обличчя і воно швидко промокло.

— Я благаю вас… зціліть моїх дітей.

Буревій. Наша подорож. Що ж це все означало? Невже, саме сюди ми мали потрапити? Невже це був чийсь великий задум?

Можливо, твій Самсаро?

Хто ті, що стоять за тобою?

Мільярди життів. Ось хто.

Істина зріє у пітьмі. Вона незвідана, але настане час — і тобі доведеться її пізнати. Як промінь світла, котрий не видно у темряві. Але він там є. Він летить із безкінечності у безмежність. Лише один шлях є у людини — шлях до Дому, де зберігається його душа.

Мимоволі, не усвідомлюючи, що повинна вчинити, я опустилась на долівку. І торкнулась тіла дитини, що лежав найближче. У цю мить величезна, надзвичайної сили енергії заструменіла через мої руки.

Мільярди життів. Ось хто.

Руки цілительки. У всіх життях вони видають мене. Справжня магія природи…

— Встань, мій милий друже, — прошепотіла я, і дитина ворухнулась.

Колір її шкіри став світлим, природним і живим. Хлопчик розплющив очі і повернувся. Але я уже переходила до іншого — дівчинки. Один за одним. І це безкінечне колесо, що дає життя тобі. Знову і знову. Самсара.

Хто ті, що стоять за тобою? Усе живе.

— Встань, мій милий друже, — мої очі струменіли любов’ю.

Такою потужною, що могла опустити небо на землю, якби захотіло. Такою потужною, що могла оживити десятки дітей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍