Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

Побачивши це, Радміла усміхнулась крізь сльози:

— Дякую вам, о Велико!

— Радміло! — вигукнув перший хлопчик і кинувся їй у обійми. І жінка засміялась.

— Це мій обов’язок, Хранителько. Ніщо не може опиратись любові життя, — промовила я не своїм голосом. Щось величне промовило крізь мене.

Вони підводились один за одним. Ошелешені і сонні діти. Оживали і розгублено терли очі. Хтось плакав, згадуючи страшні події, що відбулись у домі, але опісля одразу сміявся, бо бачив, що відбувається. Бачив, як чудо наповнює дім.

Я оживила усіх, але Буревія серед загиблих не знайшла. Сила, що струменіла крізь  мене, відступила, немов сховалась кудись всередині, і я знову відчула себе звичайною жінкою, мандрівницею.

Дім ожив і наповнився гамором. Все страшне забулося вмить, і діти попросилися надвір у сад. Радміла відчинила двері дому.

Деякий час я дивилась як діти весело щебечуть у саду, а потім перевела свій беззбройний погляд на Радмілу. Ми стояли біля великого дерева неподалік від дому. Хранителька зрозуміла мене без слів і кивнула.

— Ми врятували світ? — запитала я.

— Так. Я думаю так. Відчуваю це.

— Але що трапилось?

— Ми ще не скоро це зрозуміємо. Ніхто не знає всієї правди. Ви ж дійсно мене питаєте? — усміхнулась Радміла.

— Так. А чому ні?

— Ви Велика Самсара. Я думала… Ви й так все знаєте.

— Я просто мандрівна душа… Я нічого не пам’ятаю, про… свою величність, — знітилась я. — Коли я зцілювала дітей, то відчула… згадала багато-що, але воно зникло, щойно все закінчилось. І тепер воно наче сон, котрий ти намагаєшся вранці загадати. Він немов на кінчику язика, але все одно вислизає.

Радміла кивнула:

— Я розумію про що ви.

Якусь мить ми обоє мовчали, споглядаючи за безтурботними іграми дітей.

— Я думала, Буревій головний герой. На нього покладена велика місія. Де він?

— Він спустився вниз, щоб захистити дім від чорних куль і зник. Більше я його не бачила.

— Але його тіла нема… Він міг вижити?

Вона поглянула мені в очі. Її погляд був приємний, хоч і важкий. Немов погляд люблячого учителя.

— Ви хотіли би його знайти?

Я знітилась:

— Так…

— Ви ж знаєте: у світі нема нічого, що могло би чинити вам опір.

Ці слова викликали у мене щирий сміх, і я відважилась покласти руку на плече хазяйці дому.

— Радміло, ви така смішна. Інколи буваєте… Що ж, я напевно залишусь у вас. Поки не з’ясуємо всі обставини. Ви ж тут маєте смачну каву?

Хранителька казок нахилилась до мене і прошепотіла:

— У мене тут найкраща кава у світі.

І підморгнула.