Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

як воно розрослося із сорок другого року. Тепер головний порт перемістився на схід. Більшість будівель були новими для Хейзел, але положення вулиць начебто залишилось таким самим. Вона впізнала деякі склади на узбережжі.

— Здається, я знаю, де ми можемо причепуритися.

                            XLII Хейзел

Діставшись міста, Хейзел пішла тим самим шляхом, що і сімдесят років тому — коли ,в останній вечір свого життя повернулася з пагорбів і не знайшла маму вдома.

Вона провела друзів по Третій вулиці. Залізнична станція залишилася на старому місці. Великий білий двоповерховий сьюардський готель досі приймав гостей і збільшився вдвічі. Френк і Персі запропонували зупинитись у ньому, але Хейзел вирішила, що, вкритими багнюкою, ввалюватись у вестибюль — не найкраща думка, тим паче готель навряд би дав кімнату трьом неповнолітнім.

Натомість вони повернули до узбережжя. Неймовірно, але її старий дім досі стояв там — хилився над водою на вкритому мушлями пірсі. Дах прогнувся, стіни зяяли дірками, наче їх обстріляли картеччю. Двері були забиті дошками, і на них висіла вивіска: «ВІЛЬНІ КІМНАТИ, СКЛАД».

— Ходімо, — промовила Хейзел.

— Е-е... ти певна, що там безпечно? — запитав Френк.

Хейзел знайшла відчинене вікно і влізла всередину. Друзі зробили те саме. У кімнаті давно ніхто не мешкав. Під ногами друзів здіймався пил і вирував у сонячних променях. Трухляві картонні коробки стосами стояли біля стін. На побляклих ярликах ледве розрізнялись слова: «Вітальні листівки, усі сезони». Чому сотні коробок з листівками опинились на складі в Алясці? Чому були приречені тут гнити? Хейзел гадки не мала, але почувалась так, наче з нею жорстоко пожартували — наче листівки символізували всі свята, які їй не довелось відзначити: Різдво, Пасха, день народження, день Святого Валентина.

— Принаймні тут тепліше, — промовив Френк. — Припускаю, водопроводу тут немає? Я можу сходити в крамницю. Я не такий брудний, як ви. Міг би знайти нам якийсь одяг.

Хейзел майже не чула його слів.

Вона перелізла через стіс коробок і опинилась у кутку, що колись був її спальним місцем. Стара вивіска з написом «ЗОЛОТОВИДОБУТКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ» прикривала стіну. Хейзел уважала, що знайде за нею голу поверхню, але, посунувши дошку, побачила, що більшість її світлин і малюнків досі на місці. Вивіска напевно захистила їх від сонця та стихії. Вони наче зовсім не постаріли. Пастельні малюнки Нового Орлеана здавались такими дитячими. Їх справді зробила вона? Мати вдивлялась у неї з однієї світлини, посміхаючись коло своєї рекламної вивіски: «ҐРІ-ҐРІ КОРОЛЕВИ МАРІ ТАЛІСМАН ПРИДБАЙТЕ, ДОЛЮ ПІЗНАЙТЕ».

Поряд була світлина із Семі на карнавалі. Він застиг у часі з шаленою посмішкою, цим своїм хвилястим волоссям і прекрасними очима. Якщо Гея говорила правду, Семі вже сорок років не було серед живих. Він справді весь цей час пам’ятав Хейзел? Чи забув ту ексцентричну дівчинку, з якою їздив верхи, — дівчинку, яка розділила з ним єдиний поцілунок і святковий кекс, перш ніж зникнути назавжди?

Френкові пальці застигли над світлиною.

— Хто?.. — Він побачив, що вона плаче і проковтнув решту запитання. — Вибач, Хейзел. Тобі напевно дуже важко. Хочеш трохи часу...

— Ні, — схлипнула вона. — Ні, усе гаразд.

— Це твоя мати? — Персі вказав на світлину з Королевою Марі. — Схожа на тебе. Дуже вродлива.

А потім Персі втупив очі у світлину із Семі.

— Хто це?!

Хейзел не розуміла, чому він виглядає таким переляканим.

— Це... це Семі. Він був моїм... е-е... другом у Новому Орлеані.

Вона змусила себе не дивитись на Френка.

— Я бачив його раніше, — промовив Персі.

— Це неможливо. Це було в сорок першому. Він... він уже помер.

Персі нахмурився.

— Напевно. I все ж... — Він потряс головою, наче думка була занадто неприемною.

Френк прокашлявся.

— Слухайте, ми проходили крамницю за рогом. У нас ще ж є трохи грошей. Може, мені піти дістати вам їжі та одягу, і... не знаю... сто коробок вологих серветок чи щось таке?

Хейзел закрила вивіскою своє минуле. Навіть просто дивлячись на стару світлину з Семі, вона почувалась винною перед Френком — він намагався бути таким добрим і розуміючим. Думки про старе життя не приносили нічого, окрім болю.

— Було б чудово, — промовила вона. — Ти чудо, Френку!

Під ногами заскрипіла підлога.

— Ну... принаймні я єдиний, хто не вкритий з ніг до голови багном. Незабаром повернусь.

Щойно він пішов, Персі й Хейзел улаштували щось схоже на тимчасовий табір. Вони зняли куртки і спробували зішкрябати із себе бруд. В одному з ящиків знайшлись старі простирадла, які полегшили завдання. Картонні коробки з-під листівок легко перетворились на матраци й утворили досить непогане місце для відпочинку.

Персі поклав меч на підлогу, де той засяяв слабким бронзовим світлом, і витягнувся на ліжку з «Веселого Різдва 1982!».

— Дякую, що врятувала, — промовив він. — Давно треба було це сказати.

Хейзел знизала плечима.

— Ти вчинив би так само.

— Так, — погодився він. — Але коли я був знизу у трясовині, то пригадав рядки з пророцтва Елли — про втоплення сина Нептуна. Я думав: «От що це значить. Я тону в землі». Я був певен, що помру.

Його голос тремтів, так само як у перший день у таборі Юпітера, коли Хейзел показала йому вівтар Нептуна. Тоді вона думала, що Персі допоможе розв’язати її проблеми — нащадок Нептуна, який за словами Плутона одного дня забере її прокляття. Персі тоді здавався таким небезпечним і могутнім, як справжній герой.

А тепер вона дізналась, що Френк теж нащадок Нептуна. Він не справляв враження найвеличнішого героя у світі, але так завзято намагався її захистити, а ще довірив їй своє життя. Навіть його незграбність була привабливою.

Хейзел ще ніколи не почувалась так заплутано, а оскільки заплутаним було все її життя, це багато про що свідчило.

— Персі, — промовила вона, — це пророцтво може бути неповним. Френк уважає, що Елла запам’ятала пошкоджену сторінку. Можливо, потонеш не ти.

Він із сумнівом поглянув на неї.

— Гадаєш?

Хейзел було якось ніяково його підбадьорювати. Він був значно старшим,