Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

МІРГАН

Відпускаю матір на зустріч, але на душі неспокійно. Якщо з нею щось станеться… Ава в безпеці за стінами, Девін пішов визволяти її наставницю – я ж не можу сидіти на місці. Вирішую прогулятися околицями, а заодно й простежити, чи не пильнує хтось за замком. Зараз не пошкодило б захопити якогось «язика», хоч щось та мав би він знати. Але в околицях чисто. Поміркувавши, ділю свій загін і частину неспішним кроком відправляю вслід матері. Нехай простежать, чи не готується щось на зворотньому шляху. Сам же їду до помістя Кертіса… чи Ави – воно ближче, але дорога веде туди та сама. Можливо, варто зазирнути до неї? Адже Девін поїхав в Оукхілл…

За півгодини помістя Ави з’являється серед дерев. Воно невелике, і на диво вдало вписується в довкілля. Ніби є частиною довколішніх скель чи дерев… Вінтхолу властива деяка нарочистість, та й взагалі замки, побудовані для оборони – в першу чергу саме це й демонструють, на збиток зовнішній привабливості. Роузхіл не надто надається для оборони, та й вишуканістю не вирізняється – й сад його і близько не стоїть коло материного, з його розмаїттям рідкісних квітів і рослин. А проте навіть простий кущ шипшини коло кам’яної стіни виглядає посадженим рукою Богині. Те саме можна сказати і про пагони плюща, що в’ється по стіні і голі покручені стовбури винограду. Подвір’я перед головним входом вимощене камінням і три сходинки, що ведуть до широких різьблених дверей, – з суцільного каменю. На них і сидить та, кого зараз завзято шукає Девін.

Киваю своїм людям і вони роззосереджуються: перевіряють подвір’я, господарські споруди, але перше враження виявляється вірним– крім нас, тут нікого немає.

Сінна – а це має бути вона – незворушно дивиться, поки я наближаюсь до неї. В останню мить простягає до мене зморшкувату суху руку з несподівано великими пазурами, і я, внутрішньо здригнувшись, приймаю її, щоб допомогти піднятись. Та лиш тільки я відкриваю рота, щоб назватися і пообіцяти захист від імені Ави – вона стрімко встає сама і подається назустріч. Відхилитися я не встигаю і стара просто впечатується мені в груди – а насправді розчиняється, як мара. Дякуючи запізнілій реакції, я відстрибую і роззираюсь на всі сторони, та довкола лише пусті будівлі і подекуди мої люди. Перевожу подих – і боковим зором зауважую блиск: на верхній сходинці щось лежить. Ніж - тонкий, вузький, схожий скоріше на стилет. Повагавшись, схиляюсь і підіймаю його. Чомусь мені здається, що це – послання для мене, тільки от що саме воно означає … Вагаючись, дивлюсь на зачинені двері – крізь ручки просунута тисова гілка, ніби даючи зрозуміти, що дім зачинений.

Ті, хто вволіє розмовляти знаками – мали б попереджати про їх значення. Ясно, що тут Сінни немає. І потрібно лише визначитись, куди рухатись – до Оукхіла чи вертатись назад. Я схиляюсь до того, щоб допомогти Девіну, тільки от… чи був би тут цей знак, якщо вона там? Тисова гілка… в Оукхілі, зрозуміло, дуби…  сходжу зі сходинок, ховаючи стилет у правий чобіт – туди, де пустують ножни з того часу, як я віддав ніж Аві. Доводиться обгорнути його хусткою, щоб не ковзав – занадто тонкий.

Махнувши рукою своїм людям, сідаю в сідло і розвертаю коня. Єдине місце, де є тисовий гай, яке мені відомо – знаходиться на роздоріжжі. Щоб не означало це дивне послання – потрібно дістатись туди -  отже, ми повертаємось.