Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 39

АВА

Відчуття воз’єднання великої люблячої родини відсутнє. Мірган з Фраєм і Девіном, що недавно повернувся, сидять внизу, у вітальні, біля палаючого каміну. Леді Агата єдина з нас поки що не повернулась. Але залишаю турботу про неї Міргану – сама ж займаюсь Сінною. Після появи Міргана з людьми коло тисового гаю, події закрутилися дуже швидко. Відбулися легким переляком, можна сказати.

На мою наполеглеву вказівку – Сінну перенесли у мої покої. Можливо, в очах решти вона й стара брудна відьма з лісу, але для мене вона набагато більше. Мірган підтримав мене, сказавши, що вона надто цінна, щоб залишати її без нагляду. Тож тепер вона на ліжку Ліс спить, влаштована з усіма можливими зручностями, і я стережу її сон.

Ліс, відправлена на кухню з дорученням про свіжий курячий бульйон, мабуть не надто задоволена такими змінами, але у крайньому разі я поділюся з нею власним ліжком – воно досить велике для двох.

У двері неголосно стукають, після чого вони прочиняються і в кімнату заходить Мірган. Підходить ближче і якийсь час ми разом спостерігаємо за Сінною.

- В якому вона стані? – стиха питає, поклавши руку на спинку мого крісла .

- Виснажена. Але ніяких поранень. Довгий сон і їжа повинні їй допомогти.

- Вона нічого не казала про…?

- Ні, в нас не було часу, а в неї – сил, - відповідаю, підіймаючись. Мірган відсувається вбік, пропускаючи мене, і ми обоє відходимо до вікна. Сутінки за ним вже густі, а леді Агата …

- Твоя мати повернулася?– питаю, і Мірган киває головою. Зітхаю з полегшенням, насправді. Бо, хоч і не передбачалося складнощів, проте…

Деякий час мовчимо і мені подобаються ці хвилини. Подобається просто стояти з ним поряд і відчувати спокій, тепло …

- Чому ти вийшла за стіни замку? – запитує Мірган. – Фрай казав, ти щось згадала… але чи не надто ти нехтуєш небезпекою? Здогадки можна перевіряти й не особисто.

- Ти правий, - підіймаю на нього очі. – Але я нічого не згадала. Сінна просто покликала мене. Я ніби провалилася у видіння і побачила це місце. А відправити Фрая самого я не могла – воно одне з таких… де потрібно бачити… крізь.

- Твої таємні стежки? – спокійно цікавиться Мірган.

Я киваю. Тепер моє життя все частіше біжить по тих стежках. Зовсім не такими шляхами я сподівалась ходити. Здається, вони ведуть аж ніяк не до того чоловіка, з яким мені хотілося б бути.

- А куди ходив ти? – цікавлюся.

- Так… просто не міг сидіти на місці. Вирішив обстежити околиці, трохи прослідкувати за матір’ю… заїхав до твого помістя.

- Правда?! – я скучила за домом, - Як там тепер?

- Ні душі. Все чисто, прибрано і замкнено. Ні сторожа, ні пса.

- Дивно. Старий Ангборд і живе там. Скоріше, він не захотів показуватись зважаючи, що вас було більше.

- Можливо. Але який тоді сенс з його охорони? –слушно цікавиться Мірган.

Я й сама замислююсь над цим. Сподіваюсь, Кертісові прихвостні нічого старому не зробили. Боляче чути про ось так покинутий дім. Але хіба в мене був інший вибір?

- Я побачив там дещо дивне… - продовжує Мірган. – Коли ми зайшли на подвір’я, я був упевнений, що на ганку сидить твоя Сінна.

- Як?!

- Саме так, - киває він. – Я, звичайно, ніколи її не бачив, але подумав, що це вона. І зараз, крім всього іншого, мені цікаво було подивитись, чи це справді так, - хитає головою в сторону ліжка.

- …і?

- …і це вона. Стара, яку я бачив, піднялася з ганку, і пройшла крізь мене. А на сходинці лишився ось… - Мірган простязає мені ніж.

Сіра сталь, гостре навіть на вигляд лезо, потемніле руків’я. Без оздоблення, але вишуканий тією ідеальною простотою, яку дає лиш талант майстра. Чим довше я на нього дивлюсь, тим сильніше моя впевненість. Це не простий ніж.

- Там було ще щось? – цікавлюся, підносячи його до світла. Напівстертий малюнок на руків’ї – пагони терну. Переплетені колючі гілки і квітка в центрі гарди. Скільки ж йому віку…

- У дверях була тисова гілка, якщо це те, про що ти питаєш, - дивним тоном відповідає Мірган. – Це настроїло мене на дещо…містичний лад, і я попрямував до відомого тобі гаю.

- …І дуже вчасно, - дивлюсь на нього, примружившись. Чи може бути… - Ти схоплюєш подібні речі напрочуд швидко. Але стережись. Іноді вони бавляться таким чином з людьми.

- Хто?

- Вони - сутні…Ті-що-в-лісі,..Ті-що-в-горах… Проте, я не думаю, що цього разу це вони.

- І чому ж? – Мірган спирається плечем на стіну, схрещуючи руки на грудях.

- Тому що тут явно рука Сінни. До того ж, в цей час вони сплять.

- Скажи, ти ж танцювала з ними в колі? – примружується він. – Весняними та лініми вечорами, в травах чи під старим дубом…

- …і поганки виростали там, де були сліди наших ніг, - підхоплюю з усмішкою. - Це надто небезпечно. Фейрі не випустять з кола таку, як я.

- Яку? – він підходить ближче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍