Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Відійшовши від стін Вінтхола на достатню відстань, вибираємось на шлях і здіймаємось у сідла. Здалеку хтось побачить чотирьох вершників – але я сподіваюсь, що побачити не буде кому. Виїзжаємо парами – спочатку двоє охоронців, потім ми з Фраєм. Дорога мокра і пуста, але я наказую звертати ближче до узлісся, де ми зливаємось з чагарником і молодою порослю. Діставшись тисового гаю –заглиблююсьу ліс. Цією стежкою я водила Міргана. Та й галявина, що показала Сінна – та сама, де ми сиділи після відвідин печери. Зараз, в цю пору, перепона, що закриває шлях – найслабша. Ліс ще мертвий, весна не прийшла, не пробудила руху його соків, а чари холоду й морозу спали. Щоправда, і бажаючих в цю пору ходити такими стежками не знайдеться. Мало хто здатен шукати прихистку в настільки мокрому і негостинному дворі, дивні мешканці якого втратили свої сили і барви і можуть лиш випити чужинця, якому не пощастить їх пробудити. Я легенько знімаю полог мороку, пропускаючи своїх супутників, і навішую його назад, щоб вберегтися від можливого переслідування.

Чоловіки звично нічого не помічають, аж поки ми не дістаємось галявини. Останні кроки ліс змінюється -–він так само голий та похмурий, але набагато сухіший, ніж той, що лишився за завісою.

Вона спочатку здається купою сухого листя, наваленого за стовбуром старого дуба. І, мабуть, без мене її б не побачили. Але відвід очей погано працює на таких, як я.

Чую за спиною здивовані вигуки мого супроводу, коли кидаюся на коліна перед Сінною, хапаючи її за руку. Її обличчя сухе і виснажене, але збляклі очі вражають яскравістю. Я раптом згадую, що вони завжди були світло-карими, а тепер… блякло-блакитні, неначе… у Кертіса.

- Доню, - хрипко видихають її вуста.

Сінна вся холодна, наче камінь. Я повертаюсь до своєї кобили, дістаю з сідельної сумки флягу з гарячим вином і плед, які передбачливо захопила з собою. Загортаю в нього свою другу матір і притуляю горлечко до її вуст. Сінна жадібно ковтає, поки фляга наполовину не порожніє. Прикриває очі і віддихується.

- Зможеш сісти у сідло? – питаю, вичекавши трохи.

- Навіть впоперек сідла мусиш мене забрати, - відповідає вона, ледь прочинивши повіки. – Час не терпить.

Вмощуємо Сінну в сідлі перед одним з моїх супровідників – самій мені її не втримати. Я їду на чолі нашої компанії, знову відкриваючи шлях, і затримуюсь – закриваючи. Фрай косо зиркає на мої маневри, але мовчить.

Вже біля дороги я замислююсь, чи не варто відправити одного з наших людей до Девіна з попередженням. Вчинок ризикований – Девіна він може й не знайти, натомість посланець може зустріти людей Кертіса… Все-таки озвучую свої міркування Фраю, але він різко смикає головою, відмітаючи їх. На його думку, нас чотирьох й так замало. Відправимо людину з замку, як прибудемо.

Поки ми були в лісі, значно посутеніло і коли з тисового гаю відокремлюються темні постаті – помічаю я їх не відразу.

Фрай шипить крізь зуби лайку і, підкоряючись його наказу ми разом з воїном, що везе Сіну, відступаємо назад до лісу. В чагарнику ми цілком могли би сховатися, ще й я б мороком прикрила – якби не страх того, хто за нами полює. Йому це викаже нас ще швидше.