Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Флешбек “Війна”
Віолетта заклякла на місці, стискаючи Лілі в руках, коли все навколо зупинилося в страшному, задушливому мороці.
Алек і Бруно зникли – зникли в одну мить, бо Алек забрав мертвого пса кудись, кудись перемістилися. На щось оригінальне у Алека не вистачило б сили, він умів переміщатися лише в кількох локаціях.
Аларіон зробив щось, і Віолетта не встигла навіть збагнути, як саме це сталося. Відчуття було, наче повітря у кімнаті раптом зникло, і вона задихалася.
Найманці рушили вперед, холодні усмішки блищали на їхніх обличчях.
– Ну ж бо, королю, покажи, що такого в цій жінці, що ти за нею так погнався, – почав Альфред. – Навіть встиг завести дитя… Так не мало бути.
Аларіон не відповів. Він стояв нерухомо, затискаючи кулаки. У його очах спалахнула темрява. І тоді це сталося.
Повітря розірвалося від удару магії. Темної, густої, нищівної.
Найманці скрикнули, коли їх охопила чорна хмара. Вона шматувала їхні тіла, душила, здирала шкіру й ламала кістки. Віолетта стояла й не рухалася, бачила, як кров бризнула на підлогу, розтікаючись під її ногами, під блакитною сукнею. Вона відступила назад, ледь не посковзнувшись на багряній калюжі.
Аларіон стояв у центрі цього жаху, його очі світилися чорною магією. Він не рухався, але сила виходила з нього хвилями, безжальною некерованою стихією.
Тіла падали на підлогу одне за одним. Чоловіки корчилися в агонії, і Віолетта заплющила очі, щоб не бачити цього, поки дитя плакало біля її грудей.
Але звуки – звуки залишалися.
Коли все стихло, запах крові і паленої плоті витав у повітрі.
Темрява розчинилася, і на підлозі залишилося кілька знівечених тіл. Свідків не лишилося. Аларіон стояв поруч, важко дихаючи. Його руки тремтіли, кінчики пальців чорніли від магії. Він повільно підвів погляд на Віолетту, наче не міг повірити, що накоїв таке просто на її очах.
Вона відступила ще на крок, міцніше стискаючи Лілі.
– Аларіоне… – голос здригнувся.
Він мовчав. Лише стояв посеред темряви й крові – король, який щойно показав, якою страшною буває його сила.
– Вибач мені… я не встиг.
Оллієн… і Бруно…
Аларіон схопив Віолетту за руку, міцно, але обережно, ніби боявся, що вона зникне. Лілі слабо заплакала, коли її маленьке тільце затремтіло від різкого пориву магії.
І все змінилося.
Мить – і вони опинилися в саду. Тому самому саду, який нині був не розквітлий – дерева голі і моторошні серед ночі. Повітря було холодним, напоєним запахом вологи. Віолетта впізнала це місце одразу – тут вона казала йому правду.
Алек був там. Він стояв навколішки схилившись над нерухомим тілом Бруно. Його плечі тремтіли від беззвучного плачу, руки стиснуті в кулаки. Сніг під тілом пса вже починав червоніти.
Аларіон обережно поклав руку на її плече:
– Побудьте тут. Побудь з ним…
Він нахилився, торкнувся її чола своїм і створив навколо них захисні чари – м’які, теплі, наче тонкий серпанок, який огорнув Віолетту і Лілі темною магією, хоч і захисною. Повітря довкола засвітилося сріблястим сяйвом.
Аларіон подивився на неї востаннє – темрява ще світилася в його очах, але зараз там була і ніжність. Він торкнувся її руки – короткий, прощальний жест.
І зник. Віолетта залишилася стояти між деревами, стискаючи Лілі в руках. Її серце калатало, ніби зараз вибухне, і вона не сумнівалася: Аларіон повернеться до того дому, і він зробить усе, аби стерти кожен слід того жахіття, яке щойно сталося. І це розіб’є його серце ще більше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта», після закриття браузера.
