Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Розділ 11.1.

– Вона забере Лолу?..

Аларіон злегка похитав головою, але в його очах блищали сльози.

– Так, Віолетто.

Віолетта не змогла втриматися – її долоні торкнулися його обличчя, її світлі очі шукали в ньому правду, якої він не міг чи не хотів сказати. Її пальці лягли на його щоки, і дівчина відчула, як у грудях піднімається знайоме забуте почуття – тривога, біль і щось схоже на надію.

Її пальці тремтіли, коли вона взяла флакон із його рук.

– Просто розкажи мені, що знаєш, – прошепотіла. – Я вислухаю. І вирішу, що з цим робити.

– Вибач… Я не можу. Чесно. Мої слова значили б менше, ніж те, що ти відчуєш, якщо згадаєш сама.

Віолетта стиснула флакон у руці.

– Хто матір Лоли, Аларіоне?

– Одна дивовижна жінка.

Віолетта відчула, як під серцем знову наростає той самий страх – страх перед правдою, яку вона, можливо, вже знала, але не хотіла прийняти.

– Не муч мене, – її голос зірвався.

Аларіон зробив крок до неї – і поцілував. Губи торкнулися її вуст м’яко, але глибоко, ніби він прощався назавжди. Вона хотіла відштовхнути його, але натомість піддалася цьому поцілунку – і на мить здалося, що час зупинився.

– Вибач, моя мила. Я кохаю тебе… і за це теж вибач.

Він зник у темряві, залишивши її одну в будинку, який знав надто багато лиха.

Віолетта залишилася стояти посеред вітальні зі стиснутим у руці флаконом. Пальці тремтіли, коли вона провела по гладенькій скляній поверхні. У повітрі ще лишався слабкий відгомін його магії – майже невловимий аромат попелу і холодного металу.

Вона повільно зітхнула й обвела поглядом кімнату. Важкі штори на вікнах пропускали лише вузькі смуги місячного світла, яке ковзало по потьмянілому паркету. Столи були вкриті пилом, а на книжкових полицях лишилися сліди відсутніх томів – хтось вже давно забрав найцінніше.

Віолетта підійшла до великого столу в центрі кімнати. На ньому все ще лежав старий пергамент, кути якого були обгорілі. Вона провела пальцями по шорсткій поверхні, вдивляючись у нерозбірливі символи – не схожі на почерк Оллієна, а щось більш криве й дитяче. Неясно, як це сюди потрапило.

Здається, все тут залишилося таким, як було кілька років тому. Лише тиша стала густішою, і пил осів важкою пеленою на дерев'яні панелі. Віолетта повільно рушила до сходів, і під її ногами дерев'яні східці скрипіли.

Чомусь він привів її сюди. Була причина.

Вона піднялася нагору, провівши пальцями по різьблених перилах. Ліворуч був довгий коридор із високими вікнами, крізь які падало холодне місячне світло. На стінах висіли старі полотна – портрети людей із гордими обличчями та пронизливими поглядами, родичі Оллієна. 

Вона зупинилася перед дверима в кінці коридору. Це була її стара спальня, тут вона жила, коли почалася війна. Віолетта відчинила двері, і скрип петель віддався у тиші моторошним відлунням.

Ліжко було акуратно застелене світлою тканиною, а біля нього стояв низький столик із вазою, у якій давно засохли квіти. Віолетта підійшла до шафи, що стояла біля протилежної стіни. Провела рукою по дерев'яних дверцятах і відчинила їх. Віолетта торкнулася пальцями по тканинах – темно-синя сукня, яку вона носила колись; кремова з вишитим комірцем, що нагадувала їй про роботу. Вона витягла одну з суконь, потримала її в руках, але потім різко відклала убік.

Їй хотілося забрати їх – ці сукні більше не належали цьому дому, вони належали їй. Але, коли вона потягнулася за ще однією сукнею, її пальці натрапили на щось інше.

Дитячий одяг.

Віолетта завмерла. Вона витягла маленьку сукню з тонкого батисту – ніжно-рожева, з блідими вишитими квітами на подолі. Поруч лежало ще декілька речей – крихітні пінетки, м'яка шерстяна кофтинка, біла сорочка з мереживом на рукавах. Віолетта провела пальцем по комірцю.

Її пальці тремтіли, коли вона витягла ще одну маленьку сукню – білу, з дрібними ґудзиками на спині. Її серце закалатало в грудях, і спогад майнув у пам’яті:

Дитячий сміх… тонкий голосок… маленькі руки, що тягнуться до неї… 

Сама собі не вірила – хотіла почути від когось це…

Понад усе на цьому світі вона хотіла б, щоб Лола була її донькою… а може?..

Вона різко захлопнула шафу, серце шалено калатало в грудях.

– Аларіоне… – прошепотіла, відступаючи.

Віолетта піднесла руку до губ. Дитячий одяг… у її кімнаті.

Лола? Якщо це Лола…

Віолетта відступила до ліжка й опустилася на його край. Її руки тремтіли, коли вона взяла флакон і стиснула його.

Аларіон не сказав їй правди. Він нічого не сказав.

«Вона забере Лолу…»

Віолетта підвела голову й побачила в дзеркалі своє відображення – бліде обличчя, темні очі, блиск сліз у куточках вій.

Мабуть, прийшов час перестати боятися і винити себе. 

Віолетта піднесла флакон до губ. Рідина торкнулася її язика, і в роті розлився гіркий, майже пекучий смак. Її тіло напружилося, коли хвиля жару прокотилася по венах. Вона зробила ще один ковток, і ще один. Її пальці міцно тримали флакон, поки той не спорожнів. Коли остання крапля торкнулася її губ, Віолетта важко вдихнула і впустила флакон на підлогу. Скло впало на килим, покотившись у тиші.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍