Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

І вони знайшли його. Того дня Аларіон знову не мав вибору. Він забрав Віолетту, Лілі та Бруно і вирушив туди, звідки все почалося – в дім хрещеного, на околицю країни.

Коли вони з’явилися там, першим кинувся до них Алек. Алек і хрещений повернулися в цей дім не так давно – Віолетта про це знала, Аларіон дозволив їм, коли переконався, що в місті безпечно. Обійми Алека були міцними, майже відчайдушними, він шепотів Віолетті слова полегшення, не вірячи, що вона перед ним жива і неушкоджена. А старий чоловік лише мовчки дивився. Він не вимовив жодного слова. Не підійшов. Не запитав нічого. Лише розвернувся і пішов у свою кімнату, зачиняючи двері за собою, наче не хотів бачити нікого з них.

Весна прийшла. Але вона не несла із собою тепла. Аларіон планував, що потім вони знову втечуть, будуть тікати, доки його країна не зрозуміє, що найманці втратили покровителя.

– Що там зараз відбувається, як гадаєш? – запитала у Аларіона, коли вночі лежали в тісному ліжку, обіймаючи дитя.

– Вони… – Аларіон погладив Віолетту по животу – шрам після народження Лілі, щастя – поруч була Клео, яка врятувала матір і дитя, і тепер Аларіон обережно вкрив дівчину ковдрою. – Головний нині Альфред, Макс – як його пес. Біля мене вони навчилися жахливим речам. Шукають… 

Маленьке містечко подарувало їм час. Достатньо часу, щоб рани затягнулися, щоб дні стали спокійнішими, а ночі – тихішими. Достатньо, щоб Лілі вже могла сидіти сама й їсти кашу, зосереджено морщачи маленький носик, коли щось їй не подобалося.

Знову настала зима.

Цього вечора, коли за вікном падав м’який сніг, Лілі вимовила своє перше слово.

– Туту! – голосно заявила дівчинка, розмахуючи рученятами.

Віолетта засміялася й нахилилася над ліжечком:

– Та-то! Скажи: «Тато»!

– Туту! – Лілі весело плескала долоньками. – Ляля!

Аларіон був щиро розгублений. Він поглянув на Віолетту, немов не розумів, як так сталося.

– Мабуть, Віолетто, – він задумливо провів рукою по волоссю, – тепер я буду називати тебе мамою, щоб Лілі чула це. Бо весь дім тільки й кричить «Віолетто» – всім щось від тебе треба, і ось тепер для Лілі ти стала «Лялею».

Віолетта лише всміхнулася й провела пальцями по дитячих кучерях.

– Нехай так, – тихо промовила вона.

Наступного вечора сніг падав тихо, вкриваючи землю м'яким білим покривалом. Віолетта майже заснула, коли почула глухі кроки на ґанку. А потім – стукіт у двері.

Оллієн відчинив, бо чекав на провізора з зіллями.

– Знайшлися, – Альфред усміхнувся майже по-дружньому, але в його очах ховалося щось холодне. 

За мить Оллієна оповила темна магія – впав замертво, а з-за спини Альфреда показався Макс, який досі стискав руку в кулак перед собою і дивився на старця.

Аларіон вибіг, але не встиг.

– Але ми й без тебе чудово справляємося, – мовив Альфред, поглянувши на короля.

Віолетта затримала подих, притискаючи Лілі до грудей. Вона чула кожне слово. Їй було зрозуміло, що найманці, навчені Аларіоном, більше не потребували свого колишнього лідера. Вони зуміли вижити без нього, знайти іншого ватажка. Тепер Аларіон для них – не король, не союзник, а лише загроза і зрадник. Вони прийшли, щоб завершити історію.

– Проміняв владу на повію. Я не здивований, – Альфред похитав головою. – Твій характер так відрізняється від твоєї сили…

Аларіон, який так довго не використовував магію, боячись викрити своє місцеперебування, на мить завмер, не вірячи, що не встиг і допустив це.

А потім усе сталося одночасно.

Альфред викинув уперед руку, і перша магічна хвиля збила Аларіона назад, змусивши його зіштовхнутися зі стіною, і чоловік напав у відповідь.

Бруно рвонув на ґанок, гарчачи, вибіг вперед, але наступна магічна хвиля Альфреда зупинила його на півкроці. Він смикнувся... і впав. Сніг змішався з кров’ю.

– Ні! – зірвався голос Алека, який збіг зі сходів на шум.

Він кинувся до собаки, звалився на коліна поряд із ним. Віолетта, що стояла у вітальні з Лілі на руках, бачила, як тряслися його плечі. 

– Дурний хлопчисько, – хтось із найманців засміявся – їх було більше, ніж було видно з дому.

Вони стояли осторонь, дивлячись на картину розпачу. З презирством. З переможним задоволенням.

Віолетта відчувала, як Лілі стискає її сукню, ховаючи личко у неї на грудях.

І знала: наступні – вони.